Принаймні, стародавня легенда переконує нас повірити в це. А сюжет її такий. Князь Любарт закохався у красуню-міщанку на ім’я Оксана. Але дівчина мала непокірний характер і не захотіла відповісти йому взаємністю. За це князь (який, до речі мав репутацію деспота), заточив її у Стировій вежі. Мовляв, посидить у неволі, одумається і полюбить мене. Тим часом, батьків Оксани, яким не сподобалася «витівка» Любарта, за його наказом втопили у болоті поблизу замку. Дівчина була у розпачі і ще більше зненавиділа жорстокого князя. Він, зрозумівши, що нічого від неї не доб’ється, віддав непокірну трьом своїм воякам. Аби добре з нею позабавилися, як заманеться. Після таких «любощів» бідолашна посивіла і втратила розум. Насильники вбили її, а тіло, четвертувавши, кинули в річку. Невдовзі князь Любарт помер, а довкола замку почали коїтися дивні речі. Жахливою смертю загинули усі кривдники Оксани. Одного, наче лещатами, перетиснула замкова брама. Другого затоптали коні. Третій безслідно зник, коли стояв на варті. На цьому місці залишилася втоптана, ніби ратицями, трава. Свідки цих подій – мешканці довколишніх осель – дуже багато разів зіткнулися зі страшною закривавленою примарою з розпатланим волоссям. Вони розповідали, що це, нібито, Оксана ходить поблизу замкової споруди і збирає частини свого тіла. Люди стверджували, що потвора поводила себе досить агресивно і весь час намагалася завдати їм фізичного болю. Є перекази про те, що Оксана прагне повернутися до батьків, але не може цього зробити, поки не збере воєдино усі частини свого тіла. Вже кілька століть шукають перстень дівчини, який один з вояків продав на Луцькому торговиську. Ця прикраса, як говорить легенда, приносить страшні біди тим, до кого потрапить. А знайти її можна просто на дорозі або придбати задешево. Адже перстень має властивість легко діставатися. Хтось із читачів, звичайно, сприйме цю розповідь за звичайну містику або вигадки людей того далекого часу. Але дехто все ж таки пов’язує із привидом загибель за нез’ясованих обставин кількох будівельників, які займалися реставрацією замку. Й досі невідомо, чому група спелеологів відмовилася досліджувати підземні ходи. Чому, зрештою, ленінградські археологи покинули на початку 80-х років розкопки усередині замку і поїхали додому. Найбільше виходець з того світу ненавидить військових. Якось, в 30-х роках ХХ століття у Луцьку розмістився польський гарнізон. Невдовзі звідти почали зникати вояки, тіла яких згодом виловлювали у річці Стир. Що саме цікаве, без слідів насильницької смерті, з обличчям, на якому закарбувався жах. Лише після проведення священиком спеціального обряду привид начебто вгамувався. Але, переказують, ненадовго. Отож, у далекому минулому Волині є також багато незвіданого. Чи є доля правди у кожній такій містичній історії – важко сказати. Але знати про них варто, адже стосуються во¬ни історії нашого краю. Ірина РЕПЕТУХА.
