Найбільше в житті Вона боялась втратити Його. І можливо це стримало її в ту мить, коли вона готова була зізнатись Йому, як шалено кохає, але вже не Його(чи не Його одного?).
Стосунки в них були насправді дивні. Розпочались досить (НЕ)типово. Одразу виникла така близкість, якої іноді не буває навіть з тими, кого знаєш вже багато років. Вони спілкувались майже щодня, і в них не вичерпувались теми для розмов. Вона могла спитати в Нього будь-що, і Він завжди їй відповідав. Чи розповідав щось цікаве. Вона й досі зберігає ці листи. Він - навряд.
А головне це те, що зустрівшись вони могли просто МОВЧАТИ. Здолати тисячі кілометрів назустріч одне одному, щоб просто мовчати, тримаючись за руки в цьому чужому їм обом, але такому казковому місті. Їй достатньо було тільки відчуття того, що він поряд, і була щаслива вже з того. А коли Вона поїхала, залишивши його з цією казкою наодинці, то вже не пам'ятала часу, коли не кохала Його і не розуміла, чому Він вже не поряд з нею. Шкодувала про їх таке безглузде прощання, бо прощатись Вона зовсім не вміла.
Згодом Його листи закінчились, як закінчується тепло літа восени(чи ж не тому, що Він перестав їх писать?)...З ними закінчилось її нормальне життя і почався якийсь морок. В її голові роїлись такі страшні думки, що книжки Стівена Кінга поряд з ними - христоматія казок для дітей дошкільного віку. І рефрен у голові, що мало не звів її з глузду:"Він мене не кохає"...
***
А Він в той час подорожував, міняв міста і країни(а може й жінок).Можливо, сумував за Нею. А можливо забув навіть, які в неї очі і як чарівно вона посміхається. Хто зна. Він завжди був дуже таємничим і не любив показувати комусь свої почуття. Особливо до Нєї. Мабуть боявся, що тоді Вона змінить його життя назавжди. І тоді вигадав для себе щит байдужості, за яким надійно від Неї сховався. Його листи стали зимними, і після чергового з них Вона довго відігрівалась гарячим чаєм.
Вона страждала, відчувала, що з ним щось коїться, але пробитись крізь стіну Його відчуженості не могла. А коли в неї вже геть опускались руки і серце боліло так, що не було сил терпіти, Він знову з'являвся в її житті, писав гарні листи, майже як тоді. Її серце оживало, щоб наступного дня знову бути розбитим Його льодяними словами.
***
Коли Вона, та, що завжди була поряд і давала сенс його життю, раптом зникла, він злякався. Та як всі чоловіки, боявся собі в цьому зізнатися. А головне Їй. Тому не дзвонив і не питав, де Вона і що з Нею, хоч Йому це й не було байдуже. Він ніколи не писав Їй, що поділяє Її думки, щоб відокремити своє "Я" від Неї, від "Них". Слав Їй свої фото, де поряд з ним були інші дівчата... Та коли нарешті отримав звісточку від Неї, то забув про всі ті свої заморочки і написав до Неї, як раніше, як ДО ТОГО. Та це була помилка з його боку(Він так вважав), і тоді пообіцяв собі, що виправиться.
***
Вона дивилась на Нього крізь сльози на очах, а на ту іншу, що була поряд з Ним,- ні, бо тоді б її змучене серце не витримало. "Коханий, нащо ти так зі мною?" - казала Вона, але Він цього не чув. А тоді Вона зустріла Того, іншого, більш дорослого і досвідченого чоловіка, який покохав Її і не побоявся Їй про це сказати. І Вона покохала Того, хто зумів відродити її віру в кохання, у взаємне кохання.
***
"Я їду до тебе. Скоро буду поруч". Слова належали Йому. Зрозумівши це, Вона не знала, плакать їй чи сміятись, готуватись до Його приїзду чи бігти світ за очі з цього міста, де скоро буде Він? І головне: говорити Тому про Нього чи ні?
Саме це Той прочитав в Її очах, ледь побачивши її на своєму порозі. І сказав, що не заважатиме, бо кохає Її і розуміє, як це для Неї важливо. Це було дійсно важливо і страшно, бо відвертої розмови з Ним було не уникнути, адже половина її серця так чи інакше належала Йому, хай як вона не намагалась покохати Та я більше, ніж Його.
***
І от Вони стоять один навпроти одного, вдивляючись одне одному в очі, і Він зважується першим. Каже Їй, що кохає, що скучав і не може без Неї. Каже, щоб Вона збирала речі і він забере Її до себе, щоб вже ніколи не відпустити. Каже все це так щиро, що ще кілька місяців тому вона померла б від щастя, почувши ці слова. А зараз... Зараз Вона думала тільки про те,як сказати Йому все, що назбиралось в неї на душі і в серці, і не втратити Його. Бо цього Вона боялась найбільше. "Знаєш, тоді я була готова піти за тобою хоч на край світу, але ж ти не покликав..Я й досі кохаю тебе..але нехай все лишиться так, як є, принаймні зараз на більше я не здатна. Пробач". Повітря між ними було настільки наелектризоване, що якби хтось вибив поряд з Ними іскру, то вони спалахнули б цими почуттями, емоціями і нездійсненними мріями. А так обидва були спустошені. Вони йшли рідним для Неї (але такими чужим для них обох) містом, що водночас поєднало і розлучило Їх, і згадували, бо окрім спогадів в Них не залишилось більше нічого. Згадували ті торкання, погляди і ту єдину їхню ніч...
***
А Вона так і не наважилась сказати Йому, що:
"В мена є мен і він мене має право
Спитати список імен, з якими я маю справи
Я всі називаю, твоє забуваю навмисно
Бо в мене є мен, і я в нього звісно..."

Боялась, що ці слова стануть останніми її словами до Нього, бо тоді б Вони померли одне для одного. Як там: "Коли помре твоя краса?" і ми будемо знову разом, розпочнемо все з початку,бо іншого виходу в Нас не буде, адже це буде покарання за те, що не зуміли бути разом не землі...

"Здавалося давно вже дорослі
Але кохали щиро, мов діти"


(з повагою до АХ,КС та ІК)