Знаю твої імена...
Сонне яблуко впало у мої долоні. Я торкнулася його душею, відчула серцем терпкувато-солодкий присмак гріха. Я розумію Єву...
Спокуса червонястим болем вже давно зароджується, хвилює, робить беззахисною. Грію в руках передчуття гріхопадіння, потім мовчки повертаюся до тебе. Блиск очей, миттєвий спалах страху і стукіт двох сердець. Не в унісон, але десь там, за переляком, відчуваю – має трапитися. Тремтячою душею зриваю з твоїх уст поцілунки надії. Щось у грудях росте, переливається... Невже це – кохання!? Ні, то лише пристрасть – та хвилина слабкості, про яку потім жалкуєш усе життя. Мій гріх – у пристрасті: відчуття невимовного збудження охоплює мене. Знову лину до тебе, ластівкою б’юся у зачинені вікна твоєї душі. І розбиваю крила в кров. Говорять, що кров – спокута за гріхи.
Мовчки молюся перед яблуневою іконою, говорю сокровенні слова, освідчуюся в коханні, мрію про майбутнє. Раптом запитую себе: хто ти? Немає відповіді. Для мене ти – все, а хто ти є для інших? У тебе багато імен, та я знаю лиш одне. Повторюю його, мов молитву, заспокоююсь мелодійним звучанням, потім кличу на повний голос. Та чую лише сухе шелестіння: „Так?!”
Ти навіть не здогадуєшся, чим є для мене оте сірувато-байдуже „так”. Я мовчки бреду по опалому садку, час від часу обіймаючи почорніле сонце. Дивлюся в небо, помічаю останній журавлиний ключ.
Ти підходиш до мене: „Так, вже дійсно осінь!” І я тану в твоїх обіймах. Відлітаю разом із журавлями у невідому країну, де завжди тепло і сонячно.
Раптом мій мозок пронизує думка: „Ти – моя доля і моя загибель!”
Тепер я знаю твої імена...

* * *

Золотокоса осінь сумно прощається з коханням. Тихий шелест кленового листя згадує жар пристрасті. Останній сонячний промінь помирає на твоїх вустах. Ти здивовано повертаєш голову, намагаючись розгледіти невидимого коханого. Хто він? Осінній вітер? Чи, можливо, солодкий спогад юності, який пізніми яблуками манить до себе. Хвилюєшся... Не можеш зрозуміти, чи, може, не хочеш розуміти, що десь там, у синьоокому літі, живе юне творіння природи – ти. Безтурботна, закохана, помережана запахом жасмину і ще... вологою вірністю твоїх губ.
Дзеркало лісового озера вітало нас. Ми з тобою, закохані і такі юні, ділилися пристрастю з лісом. Заборонений плід манив до себе, іскрився всіма барвами веселки. Спробувала – і нічого не відчула. Хіба що порожнечу та самотність. А ще – страх. Ти тоді взяв мої злякані долоні в свої – теплі та чесні і випив з них гріх.
... Сонний місяць здивовано визирнув із-за хмар, побачив танець кохання двох душ і застиг у нерішучості. А сором’язлива берізка затулила цікавість тихою зеленню каяття.
Це було...

* * *

Бабине літо
Уже вкотре прийшла осінь... Все готується до довгого зимового спочинку. А нас пробуджує запізніле кохання. Воно, як кленове листя, вражає яскравою красою серед сірої безвиході неба.
Наше кохання – пізні хризантеми на подвір’ї: їх запах манить, кличе. Підходиш ближче – і холодний вітер кидає в обличчя пригорщу колючих пелюсток. Перед тобою – голі та мертві стебла.
Твоя любов – стигле яблуко в садку. Червонясто-солодка пристрасть на гарячому килимі неживої трави. Моя любов – твоя пристрасть.
... Ми зустрічаємося рідко. Так хочеш ти. Це мало статися – осіння любов в опалому місті. Деколи стомлене сонце надії пробивається до твого серця і тоді ти шепчеш: „Ти для мене важиш все більше!”. – Відчуваєш себе

* * *

Ну ось знову пройшов ще один безглуздий і разом з тим такий чудовий день. Ти запитаєш, чому? А я і сама толком не знаю. Кожного дня задумуєшся для чого живеш, і не знаходиш відповіді. Ти хто? Людина, мізерна копія "вищого розуму" чи просто тварина з більш розвиненими інстинктами? А, може, ти тут задля високої місії? Тоді якої ж? А ким ти станеш через кілька десятків років? Страшно, боязко перед невідомим та незвіданим. А що там, за межею існування земного життя? Як хочеться побачити потойбічний світ, але з можливістю повернутися назад. Та для нас це недоступно. Поки що...

* * *

Безликий ангел дивиться у вічі. Для чого я живу, заради кого? Думки – нестримний струмінь почуттів – Ти, сонце, вітер і, мабуть, вже осінь... Йдемо... Ти дивишся мені у душу, в твоїх обіймах захлинаюсь я. Над нами вітер шелестить зухвало і тихо гасне вранішня зоря...
Вже й лебеді у вирій відлетіли, понесли тихо на крилах весну. Дивлюсь – у небі не хмарини білі, а лебедине пір’я на вітру.
Молюсь... До Бога чи то до Природи. Прошу прощення за оті думки, що тихим маревом нас огортають, торкаються цілунком до щоки. Останній поцілунок... як Іуда ти віддаєш у руки ворогів усе: моє життя, моє кохання і лебедя, що з горя почорнів.

* * *

До тебе звертаю всі мої почуття, думки та бажання. Чому так? Чим ти відрізняєшся від інших? За що я повірила тобі, повірила в ці руки, очі, вуста? Ти – щирий... Щирий настільки, що я не могла сказати тобі – „Не вірю!” Не могла... чи не хотіла? Можливо прагнула, щоб мене любили, ні, не обожнювали, саме любили... Точніше – любив ти.
Ти навіть не уявляєш, як було мені дізнатися що ти... одружений. Ти зрадив. Ні, не мені, своїй дружині... Відчувала себе останньою повією, яка звабила, продала себе за жмуток ніжності, букет ласки і пригорщу поцілунків. А ти... ти просто сміявся мені у вічі: „Наївна! Ти думаєш, що в цьому світі все по-чесному? Обирай що ти хочеш – мене, реального, чи свого вимишленого героя – Принца на білому коні! Чи ти прагнеш не коня, а „Мерседеса”? Я тобі зможу дати все – і авто, і прикраси, і....”
Невже ти думав, що я куплюся на ці всі цяцьки? Я вже тоді знала, що тими словами ти вчинив злочин – вбивство... Вбивство мого „я”. А за злочин має бути покарання... І я покарала тебе – кожної ночі, коли ти спиш на одному ліжку з тією, якій клявся біля вівтаря, перед Богом говорив: „в радості і печалі....” – ти думаєш про мене... Так, я закохала тебе в себе, закохала до болю, до безумства, до смерті... Ти вже не раз приходив до мене, говорив, що покинеш і дружину, і маленького синочка, роботу – все, лише, щоб бути зі мною.
Але – пізно! Попелюшка, яку ти так легковажно покинув у світі брехні перетворилася на безжальну фею помсти. Назавжди...

* * *

Сон? Марево? Думка... Я – на краю скелі в крилах голубів. Внизу – вода, грізна, нестримна, смертельна. Лечу... Не страшно. Вниз, до води... Я – не я, а морська зірка. На дні нас багато – сині очі невинних немовлят, сивина старості, кипляча кров юності... Ми –є . Це наш світ. Як тут легко та спокійно... Я хочу бути тут. Завжди. Я – вільна. Бо я – і подих вітру, і сон трави, і світло нового дня.
Я живу у всьому...
А всі чомусь говорять – мертва...

Зірка впала... Чомусь так заболіло – мабуть, прямо в серце. Калюжа на асфальті плакала метеоритами. Темне небо голосило озоновими дірками. А десь там, під отими зірками, народжувалося нове життя. Народжувалося для того, щоб залишитися одному у великому та жорстокому світі. З першого дня, години, хвилини – боротьба за виживання...
Я народилася нещасливою. З тої хвилини, коли та, що дала мені життя, взяла мене з огидою на руки і крізь зуби сказала:
- На нього схожа! Заберіть її, відмову напишу завтра...
Скільки пам’ятаю себе, завжди поряд з моїм іменем додавали: бідненька, нещасна, сирітка при живих батьках... А ще Доля, мабуть познущалася, з її легкої руки мене назвали іменем, що означає „чужа, нерідна”... Тупик.
Росла... і разом зі мною росло оте почуття непотрібності та неповноцінності. Бо мене недолюбили, недопестили, та що там говорити, навіть недосварили. Мені було дивно дивитися крізь паркан дитбудинку, як діти йдуть за руку з батьками, ті – з любов’ю дивляться на них, розмовляють... О, як я їм заздрила, ненавиділа... Бо там – не я...
Але я росла, незважаючи на оті жалісливі погляди, стусани, якими щедро „нагороджували” мене старші діти. Щулилася під словесними ударами, а душа – кріпла, і вже не так боляче було дивитися на чужих батьків із дітьми, на чуже щастя. Ставало дивно: чому? Де зникла ота злоба, отой вовкуватий погляд і затравлений вираз обличчя. Пізніше зрозуміла – те все зникло від одного-єдиного дотику завідуючої інтерном, яку я позаочі звала мамою.
Тоді я лежала на своєму ліжку, уткнувшись обличчям в запрану наволочку. Плакала? Ні, я вже давно розучилася плакати. Просто думала. Про майбутнє, про теперішнє, про колишнє. Згадала, як колись мені розповідали, що добро перемагає зло. Ще в глибокому дитинстві вірила в це, як у аксіому, яку не можна ну ніяк заперечити. А зараз мозок свердлила лише одна думка: знайти ту, яка дала мені життя, але не дала долі, а залишила лише оте ім’я, яке чорною ниткою пройшло по моєму існуванню. Знайти і... знівечити її суть, як вона знівечила мою.
Тоді вирішила – покину дитбудинок, піду працювати, створю хорошу сім’ю, і, звичайно, народжу донечку – все це я повідала „своїй мамі” – завідуючій. Чому вона заплакала?!
... Мені - 19. Я вже не живу у дитбудинку – знімаю крихітну кімнатку у закутку, який і вулицею не назвеш. Але – то мій дім. У мене є робота... і, що найважливіше, мене люблять... Люблять особливою любов’ю, люблять багато чоловіків... Я – повія.
Одного разу, як завжди, я стояла на розі вулиці, яка стала мені постійним місцем роботи. Холодний вітер пробирав до кісток... Авто, із розряду „шикарних” тихо прошелестіло позад мене.
- Підвезти? – Із вікна визирнула жінка, років сорока.
- Дякую, я не „голосую”!
- А чому тоді стоїш в такий холод, - жінка почала мене дратувати своїми розмовами і випещеним виглядом.
- Хочу, і стою, яка різниця! Краще закурити дай, - огризнулася.
- Будь ласка. Ти, мабуть, і голодна.... Їдемо!
- Куди? Чи „на дівчаток” потягнуло? Ти ж добре бачиш, хто я!
- Бачу.... бачу що ти, в першу чергу, людина!
... Їхали мовчки. Лише в затишному маленькому ресторанчику жінка розговорилася:
- Не думай про мене нічого поганого. Я тобі нічого не зроблю.....
- То може, я вам? – чомусь її тон змусив звернутися саме на „ви”.
- Не блазнюй!
- А хто ви така, щоб вказувати, що мені робити?
- Я – ніхто. Тобі – ніхто.... Але десь на світі, можливо, й в цьому місті, ходить по вулицях моя дівчинка, яку я 19 років тому залишила, відмовилися від найдорожчого, що в мене було. А, може, саме ти – моя доня???
Стало темно.... невже, вечір перетворився на вічну ніч? Виявляється, я втратила свідомість. Мабуть, від недосипання і недоїдання, від холоду і безнадії.
Вона все-таки виявилася моєю матір’ю. Намагалася зрозуміти її, простити, полюбити...
Тепер я – добре одягнена, переді мною відкриті двері всіх споруд, навчальних закладів. Зараз я – вільна і забезпечена. Але все одно під моєю подушкою завжди лежить ніж та потріпана м’яка іграшка - заєць Лелик – дитинство досі не відпускало мене.
А через рік – я – засуджена.... Чому? Я вбила свою матір... За що? А за те, що відібрала в мене Дитинство...

Далі обов’язково буде…

Обговорити на форумі....