Відбитки пам’яті : кориця

Ми сиділи в кухні моєї київської квартири і пили каву. Він палив і дивився у вікно. Я дивилась на нього. Дві загублені душі, що лікували одне одного цієї ночі власними тілами. Виходило дуже непогано. Треба повторити.
Він талановитий музикант з грошима і купою друзів – майже родина. Я – адміністраторка одного закладу, що позиціонує себе літературною кав’ярнею і є досить модним місцем. Ми маємо спільного друга, який власне нас і познайомив – двох успішних і розчарувавшихся в коханні людей.
Я дивилась на нього і бачила красивого, мужнього і казково талановитого чоловіка, який просто не може не подобатись жінкам і навпаки. Такі чоловіки створені природою для поліпшення генофонду людства і тому не можуть задовольнитись лише однією жінкою, як би її не кохали.

***

Його колишня подруга не хотіла цього розуміти, і тому після двох років спільного щастя вони розійшлися. Тупо і безглуздо, бо кохали одне одного. А тепер він самотній гуляка, вона – стерво, що опікується лише своєю кар’єрою. Так часто буває в житті.
Зі мною теж таке було. Свого хлопця я ревнувала, ображалась на нього через дурниці. А потім зрозуміла, що дуже втомилась від цих стосунків, вони тяжіли нас обох. Він не міг мені дати те, чого я хотіла, бо насправді ще занадто молодий. 22 роки для сучасних хлопців – це ще не вік. Вони звісно вважають себе самостійними, мають гроші, жінок і грають у доросле життя, але не живуть ним. З’ясувавши все це для себе, я одного дня вирішила обмислити своє життя і змінити те, що мене не влаштовує. Тож почнемо. Не влаштовують стосунки з хлопцем – відпустимо його. Подруги більше не є душевною розрадою і близькими людьми – до біса всіх. Навіть на душі полегшало. Я зрозуміла, що певний життєвий етап вже минув, а нести на собі тягар минулого – все одно, що накопичувати старий хлам на балконі – знаєш, що вже не знадобиться, а викинути шкода.
Тож новий етап свого життя я розпочала з ним, з Ентоні.

***

Разом з ним ми були вже майже 10 годин, з того часу, як наші друзі(так приємно, що вони в нас спільні) пішли з мого закладу по домівках, а він лишився. Ми довго говорили, пили і зрештою опинилися в моєму ліжку. Жоден з нас не шукав від цих стосунків чогось тривалого. Ми любили одне одного цієї ночі, а любити ще не значить кохати. З ним я почувалась захищеною, це відчуття гріло мене, тому що поряд був не хлопець-ровесник, а ЧОЛОВІК, старший за мене на 8 років, і це було чудово.
Тож я дивилась на нього і не знала, з’явиться він ще в моїй оселі чи ні, але одне знала напевно – що мати цього за друга для мене не менше щастя, тому я не буду прив’язувати його до себе, чогось вимагати. Просто любитиму таким, який він є.

***

Того дня він з гуртом поїхав на гастролі. Я сиділа на роботі за столом і робила вигляд, що читаю. Натовп, що приходить сюди у вечір п’ятниці, схлинув, тож роботи було небагато. Вид парочок, що зайшли до нас, щоб побути разом, чомусь почав викликати в мене заздрощі.. Хм, невже він так зачепив мене? Я спробувала викинути ці думки з голови і сконцентруватися на книзі. Виходило погано – тобто зовсім не виходило. Думки постійно поверталися до нього. Висмикнув мене з цього стану телефон. Кому ж це не спиться о дванадцятій ночі? Виявилось, що Ентоні. Хто б міг подумати, що він може писати такі романтичні речі, та ще й писатиме їх мені?! Я почувалась щасливою закоханою дурепою :)).

***

Так розпочався наш роман. Він став моїм героєм, я його королевою. „А королевам так нужны кумиры – рейтинги чтоб повысить”. Він частенько заходив до мене на роботу ввечері і ми просто добре проводили час. В наших стосунках не було ані краплі фальші чи якоїсь дешевої показухи, типу „ой дивіться, який в мене знаменитий бой-френд” або „яку кралю я відхопив” – все це було нам нідочого.

***

Коли в нас випадали спільні вихідні він приходив до мене, ми готували смачну вечерю, слухали справжню музику і читали одне одному вголос історичні книжки, уявляючи себе їхніми героями. А ще Ентоні вчив мене грати на гітарі. Сідав позаду, обіймав мене і показував, як брати акорди, а коли я втомлювалась ми просто сиділи обійнявшись – він обіймав мене, а я гітару :)).

***

Якось під час чергового відїзда мого бой-френда(так буде точніше за все, бо він таки був моїм кращим другом) до мене на роботі підсіла колєжанка – типова білявка в душі(якщо вона в цих створінь є - душа), дарма що фарбована. Оля. По виразу її підведених оченят я зрозуміла, що зараз дізнаюсь жахливу „таємницю”, яку ти „тільки нікому не кажи”, мабуть тому, що її вже і так всі знають. Вочевидь сьогодня в неї була не просто плітка, а справжня атомна бомба.
- Я тут вчора була на ***, - розпочала Оля, - і бачила там твого з друзями!
- Кого – мого? – я роблю вигляд, наче не розумію, кого вона має на увазі, щоб дати їй можливість „просвітити мене по повній”, а заодно і собі отримати задоволення від такого безкоштовного „камеді клабу”.
- Ну Ентоні твого, в тебе що, хлопців багато? – Оля робить ще більші очі, і мені хочеться їй сказати, щоб вона ними так часто не блимала, бо туш посиплеться, але стримуюсь.
- Так от, він весь вечір просидів в компанії якоїсь кралі, з якою звідти і пішов. Я звісно не хотіла тебе засмучувати, але...
- Так а чим ти мене засмутити хотіла, маленька? Тим, що Ентоні вчора гарно провів час? Так я за нього тільки рада! – роблю вигляд повної дурепи.
- Та ну ти що, не зрозуміла? Вони ж до неї потім поїхали! – Оля намагається щосили відкрити мені очі на „зрадника”, щоб потім з усіма подробицями переповісти мої „сльози та соплі” всім знайомим. Шкода, що розповісти буде нічого. Хех.
- Кицю, для мене це не секрет. Але дякую, що ти про мене турбуєшся, дуже мило з твого боку і все таке. Тож як побачиш щось наступного разу – не гай на переповідання цього мені свій час. – кажу з настільки спокійним обличчям, наскільки це взагалі можливо.
Шокована пліткарка не заспокоюється:
- Невже ти все це від нього терпітимеш?! Чи ти його не кохаєш?
Так, треба покласти цьому край, бо вже дістала.
- Головне, що повертається він до мене, бо кохає мене. Ти просто не знаєш, що таке справжнє кохання.
І на додачу:
- Йшла б ти працювати, на тебе клієнти чекають. Бо ще чого доброго звільнять тебе до бісової матері, і доведеться повертатись в Козятин, не приведи господи...
Оля надуває намальовані губки і йде геть.
Наталя, що весь цей час сиділа поряд зі мною, дивиться їй вслід і тоді каже:”Невже тобі не боляче від цього?”. Я замислююсь. Наталя – єдина людина жіночої статі, яку я можу назвати подругою.
„Розумієш, маленька, я не хочу його змінювати, бо кохаю таким, який він є. Так, іноді він має інших жінок, і мені не потрібні нічиї розповіді, щоб це зрозуміти. Я це відчуваю. Звісно, мені хочеться як і кожній жінці бути єдиною, але якщо він так не може – хай буде так, як є. Мені добре, коли йому добре. От і все.”. І далі вже з посмішкою:„Давай краще чай пити.”

***

В новорічну відпустку ми вирушили з андрієвою family та їхніми дружинами-подругами. Місце вибрали оригінальне – гори, проте не попсові Карпати(бо що в них робити без снігу?), а Кримські.
Наскільки це було неповторно і незабутньо... Вилазки в гори, підкорення піків, краєвиди найближчих сел, гір і моря. Зимове море – це взагалі казкова штука: дивишся в його безкрай, і відчуваєш себе маленьким камінцем, піщинкою, яку його дійсно ЧОРНА глибина затягне черговою хвилею в своє нутро і зробить русалонькою. Ну або водяним якимось.
Одну з ночівок вирішили провести в печері. Ми сиділи біля вогню і пили місцеве вино. Його тепло розливалось по тілу, ставало затишно. Тоді Ентоні взяв мене за руку і вивів на свіже повітря, обійняв. Так мовчки ми стояли на вітрі і дивились на зимове море, в якому тонуло сонце. Його останні проміні позолотили моє скуйовджене волосся. Він повернув до мене своє обличчя і просто сказав:„Я тебе кохаю”. Інші слова були нідочого. Абсолютне щастя, єднання двох сердець, двох душ, а кохання одне. Наше.

***

Після казкового Нового Року настали праведні „трудові” будні. На мене навалилася купа роботи, адже свята все ще тривали, а святкувати наші люди люблять і вміють, а мій коханий(о, боже, невже?!) got a щільний гастрольний графік. Наші короткі побачення були схожі на улюблені фото в альбомі – такі ж яскраві, незабутні, щасливі миті, але в дуже малій кількості.
А тоді настав час їхати в рідне city на останню в житті сесію. Стрес, стрес і ще раз стрес. Купе потягу, командіровочниє, пиво на ніч, зранку „пажалуйста два пакєтіка чая в адін стакан”. Фе.
Універ порадував „привітністю” викладачів(типу „понаїхали-ніфіга-не-знають-ну-ми-вам-покажемо”) і одногрупників, одні з яких зазирали в очі з надією почути останні столичні новини та плітки(ніби я розповідатиму), а інші робили відверто відсторонений вигляд(„чого ми там не бачили, місцевим Кієв нє указ”). Та мені відверто кажучи було до них пофіг – надто мало часу на все, щоб розбазарювати його на таких недоумків. Яким дивом я спромоглася поздавати всі ці лабораторні, реферати, доповіді,наукові праці та іншу лабуду пам’ятає мабуть тільки мій змучений ноут. Сама я за цей час схудла і заробила темні кола під очима від постійного недосипання, маскувати які доводилось тональним кремом. На час цього божевілля з Ентоні домовились не передзвонюватись і не sms’ити щоб не відволікати мене. Телефон хотілося розбити, тому що руки постійно до нього тяглися і починали строчити чуттєві повідомлення, але я зусиллям волі себе зупиняла. Або сиділа й медитувала над ним:„Ну поруш цю дурну домовленість, ну подзвони ти! До біса все!” – але він мовчав.
Нарешті настав останній день. І коли я буквально виповзла з останнього іспиту на кафедрі на мене чекав... Bingo! Це був мій коханий чоловік! Миттєво я повисла в нього на шиї, обіймала, щось шепотіла, несамовито цілувала його і нам обом було наплювати на фурор, який ми викликали у студентів і викладачів. Він своїм андеграундним виглядом і доволі відомою пикою, я – бурним виявом почуттів. Заздріть усі, так, ми кохаємо одне одного!

***

Пізніше, коли потяг вже рушив у напрямку Київа, ми сиділи в купе, зображуючи цнотливу парочку закохних і пили чай, аж поки сусіди(молодий хлопець і жінка років сорока) не позалізали на свої місця. Жіночка мабуть до останнього сподівалась, що ми поступимося їй місцем на нижній поличці, та на її жаль в нас були інші плани. Коли згасло світло і сусіди захропіли(раділа цьому вперше в житті) я залізла під ковдру до Ентоні і ми кохалися, немов навіжені, під стукіт колес і дзвон пляшок з сусіднього купе. Після цього ми випали зі сміхом в тамбур. Ще один поцілунок, міцні обійми коханого, і темнота, порушував яку лише вогник його сигарети.
Зранку сусід кидав на нас дивні погляди і посміхався. Чи бачив він щось цієї ночі? Нам було байдуже. „Коханий, пообіцяй що наступного разу ми зробимо це в повітрі” – це вже я на виході з вагону. „Обов’язково”.

***

На Valentine’s Day я викликалась працювати сама – бо що його робити вдома, коли твоя друга половинка в цей час теж працює, до того ж за кордоном? А вдячні очі колежанки були непоганою винагородою – вона з новим бой-френдом вперше мала кудись іти. Радісні обличчя закоханих, час від часу хтось намагався пригостити вином, тож діставшись дому в мене виникла стійка відраза до алкоголю, а в трохи затуманеній його дією голові – план очищення. Я вирішила підпорядкувати своє життя для того, щоб тягар минулих love-story не заважав мені тепер, коли я зустріла своє єдине кохання на все життя. Це я знала напевне, і алкоголь цього разу був ні при чому.
Доречі про коханого. Я написала йому чергове палке sms про те, що би з ним зараз зробила. Отримала у відповідь: „Ne dragny mene, bo ne zmogu vyjty na scenu. Fizychno. Kohayu shaleno :-*”. Це підняло мені настрій, тож я ввімкнула Jamiroquai і розпочала.
Для початку розіслала повідомлення з подякою за все, що було і за те, чого не було своїм колишнім, а потім стерла з пам’яті їхні номери. Тоді „вбила” папку в ноуті, у якій зберігала романтичні листи, хісторі і фото. На останок написала на аркуші імена всіх тих, хто мене чимось колись образив. Тоді підпалила його від свічки і дивилась на те, як через катарсис настає очищення. Попіл розвіяла з балкону зі словами: „Я вас вибачаю і відпускаю”. З наступного дня вирішила взагалі не пити, їсти здорову їжу і взагалі – здоровий спосіб життя forever!

***

Зима добігала свого кінця, адже як справедливо підмічено: „Потепление приходит конкретно в феврале”. Наостанок зима вирішила потішити мешканців столиці снігом. З традиційною ранковою @ кап оф ті @ я сиділа на кухонному підвіконні і дивилась, як у наповненому весіннім промінням повітрі весело кружляють білі пухнасті янголятка. Коли вони сягали теплого скла, то перетворювались на кришталево-чисті сльозинки. Прийшла весна:)).
Була тільки шоста година ранку, тож я повернулась в тепле ліжко до Ентоні. Пригорнувшись до нього всім тілом я лежала і відловлювала кайф від того, що можу от так просто лежати поруч, відчувати тепло його тіла, чути биття його серця, вдихати аромат його шкіри... Абсолютне кохання – чисте, як крапельки від снігу на моєму віконці. Цього ранку вдруге в житті я відчула себе аьсолютно щасливою.

***

- Знаєш, сьогодні в чергове отримала підтвердження своїх думок в книжках.
- Це ж яких думок і в яких книжках, маленька?
- От, послухай: „Быть в близких отношениях с женщиной и спать с женщиной – две страсти не только различные, но едва ли не противоположные. Любовь проявляется не в желании совокупления(это желание распространяется на несчетное количество женщин), но в желании совместного сна(это желание ограничивается лишь одной женщиной) (Милан Кундера „Невыносимая легкость бытия” – прим. авт.).” Як тобі таке?
- Цілковито згоден. От бач’, у нас з тобою навіть думки однакові. Може одружимось і будемо завжди спати разом?
- Жартуєш? Мені цей штамп не важливий, мені важливий ти і наше кохання. Мене воно свободи не позбавляє, бо я нікого, окрім тебе, не хочу – навіть думка огидна. Жінка – берегиня чистоти стосунків, на цьому і тримається світ. А чоловік повинен підтримувати в ній вогонь кохання і всіляко берегти.
- Ти читаєш мої думки!)
- Це просто, бо в дурників і закоханих(що майже те саме) думки сходяться! :))

***

Якось сидячи на ліжку і слухаючи, як мій коханий підбирає геніальні акорди, я помітила на його книжковій поличці книжки Суворова. В Ентоні ми лишались на ніч не дуже часто, бо він винаймав помешкання зі своїм найкращим другом, і наші графіки не дуже співпадали. Але того вечора вони обидва заїхали за мною, повернувшись з гастролей. Тож зібравши речі і заїхавши до супермаркету ми прибули до оселі хлопців. Разом приготували смачну вечерю, розповіли всі новини, подивились улюблених „Сімпсонів”(бо як їх можна не любити?!) і пішли відпочивати.
- Любий, а я тобі розповідала, що мій тато з цим Суворовим служив?
Обличчя коханого набуває здивовано-зацікавденого вигляду. Скільки б років не було чоловіку, він як і в дитинстві обожнює війнушки і машинки – це дуже мило. Тоді вмощуюсь зручніше і розповідаю:
- Тато служив у Франківську в військах зв’язку. Ну і от в травні 1968 року, коли до „дємбєля” було всього нічого, закинули їх у Чехословаччину, де в той час розгоралися так звані „події”. Як на мене – то нахабна окупація, але такі часи були – Радянський союз випередив Німеччину лише на добу. Шкода, що Росія не покидає цих тоталітарних закидонів і понині, але то таке. Отже, мобілізували тоді влітку всю Західну неньку-Україну, резервістів підняли – люди думали, що вже знов війна. Гелікоптери закинули десант на військові частини їхні і знезброїли бідолах, як дітей малих. А інші наші сили йшли колонами спочатку через Словаччину, а потім і до Чехії дійшли. У Празі були. Тато розповідав, як місцеве населення їх всіляко провокувало, як один хлопака невірно їм шлях вказав, а там бензин везли. Завів їх в тупік, підлетіли місцеві і давай залізяками гострими їм по бензобаках довбати! Добре, що баки ті міцні були, а наші зброю мали, відлякнули їх, бо гаплик би був всім. І на варту нападали, і гайками кидались, коли їхні яблука наші зривали – нічого не боялися, не те, що зараз. А одного разу відвозили в Прагу на вокзал документи. Лейтенант з пістолетом, а тато, водій і ще дві баби(на прогулянку поїхали) – без нічого. Так поки лейтенант бігав на перон до потяга оточили їх чехи, почали кричати, думали вже капець. Аж підходить до них чувак – метри два на зріст. Наші вже ні живі, ні мертві – думали приб’є. А він – місцевий авторитет, приїхав десять років тому з Тернополя!:)) Каже: „Хлопці, я їх відгоню, а ви до машини тікайте!”. Врятував земляк, але чехи за ними машиною ще довго їхали, „навішати” хотіли.
Так Суворов цей десь на рік старший за тата, 23 роки десь йому було, служив у штабі. Емігрував до Британії і написав про це книжки, типу історик став. Дещо перебільшив, але то таке. А прізвище це не його псевдонім...

***

Так минали дні, за ними тижні. В моєму житті сталися певні зміни, пов’язані зі зміною роботи і отриманням диплому. На вулиці стояла тепла і сонячна погода, настрій теж відповідний. Я стояла притулившись до дверей у вагоні метро(до тих, на яких написано „нє пріслоняцца”, ви розумієте) і покачувалась в такт з вагоном і музикою, що лунала з мого плеєра. Раптом я відчула, що не можу більше дихати, кожна спроба зробити вдох віддавалась таким болем, ніби серце стало завелике для грудей і якщо вдихнути наповну, воно розірветься. Сповзаючи на підлогу я робила маленьки відчайдушні вдохи, а тоді відчула холодну порожнечу всередині. З навушників лунав Happy end...
Цієї миті Ентоні зустрів свою колишню дружину(так він вважав) і все в них стало, як було до цієї дурні, їхнє кохання повстало, як фенікс з попілу, і я відчула це. Я знала про це ще до того, як він мені про це сказав.
- Ми зустрілись і я зрозумів, що й досі її кохаю. І тебе я теж кохаю... Чого в тебе такий дивний вигляд?
На моїх вустах була посмішка, а на очах сльози.
- Все добре, коханий, я відчула це, тому була готова до цього. Ти ж знаєш, мені добре тільки тоді, коли добре тобі. Тож йди до неї, кохай її, родіть дітей і будьте щасливі. Тільки про мене не забувай, бо я без тебе жити не зможу.
Наш останній поцілунок мав присмак кориці. Навіть не знаю, чому. Відтоді я не люблю кориці, не виношу її смак...

Обговорити на форумі...