Те, що неможливо змінити,
Слід хоча б описати.
Райнер Вернер Фасбіндер

Не те, щоб я дозволяла собі засинати під ранок із надійно затиснутою між ногами
грубою чоловічою долонею і вологим диханням у вухо, але... хотілося наступного разу
відкрити очі о сьомій ранку.
Щось заважало, було надто гаряче, хотілося перевернутися на інший бік, пульсувало
збуджене тіло... І дуже хотілося пити.
Я завжди боялася близкості, бо здавалося, що мене не вистачить, але завжди була
згори, щоб відчувати поштовхи, десь під серцем;
трималася руками за бильце і щосили намагалася випхати з себе через горло дурний
гупаючий орган, щоб не рвався всередині від непорозуміння:
чому в думках один, а в ліжку інший?..
Коли доходила до кінця, збивалася з ритму, падала додолу, відкочувалась під стінку і
лежала нерухомо, обнімаючи себе за плечі... тільки серце гупало божевільно і дихання
рвало груди.
“Треба менше палити”, чулося десь збоку.

Я слухала тишу.
На кухні крапав кран. Сопів чоловік.
Скрипнуло ліжко в кімнаті нагорі. Волала сигналізація.
Муха з відчаю билась головою об немите віконне скло.
Серце гупало у горлі, у вухах,у скронях...
Мляве світло заповзало до кімнати через дірочки у тюлях...
Кімната повільно ставала бежево-вафельною.
Світло тхнуло блювотиною після чийогось дня народження із вареною картоплею,
самогоном, гашишем і парним куніллінгусом надобраніч.

Світло залазило до носа, неприємно лоскотало очі і відсвічувало волосся на животі...
Я уявляла, як в квартирі нагорі у великому ліжку з дерев’яними бильцями говорить уві
сні гарна вагітна жінка, так і не дочекавшись коханого чоловіка,
що грає свої платівки в одному з луцьких нічних клубів, нервово відкидає волосся з
лоба, багато палить, багато п’є і часто дивиться
на годинник.
У жінки дзвонить телефон. Вона не бере слухавки.
У жінки ключ у дверях повертається двічі...
Риплять двері і до квартири входить чоловік із синцями під очима.
Він лишає сумку в коридорі і, не знімаючи зелених мажорівських кедів, проходить до
кімнати, де гарна вагітна жінка говорить уві сні.
Чоловік з почуттям обов’язку пестить жінці обличчя. Але не будить, щоб не йти
готувати їй мюслі.
Він вмощується на канапі на кухні, натягує на себе дурнуватий пістрявий плед і
нарешті заплющює очі.
У нього зморшки. І синці під очима. І губи пересохли.
Він старіє. Росте?.. Він пахне штучним димом. І сигаретним. І світлим пивом, пролитим
на футболку... І змістовними чи незмістовними поглядами п’яних дівуль, які щоночі лізуть на його діджейський пульт, як бджоли на мед, коліжанки на каву і сусіди на паскудний запах, що розповзається по коридору від моєї квартири (думають, що я тут здохла через відсутність в моєму житті впливу сяйноокої музи з гори Гелікон)
А я тут просто ЖИВУ!
Разом із своїми друзями-хіпаблудами, навизнаними
художниками-поетами-музикантами.
І унітаз в мене забивається двічі на тиждень.
А сантехніки в нашій місцевості не водяться. А ті герої,
що вижили після новогороку-різдва зараз сині-пресині...
Як волошки, принесені колись на побачення милим хлопчиком з філілогічного факультету,
якого бабуся Антоніна Павлівна виховувала на яблучних пляцках і поезії Блока,
Пушкіна...

Хлопчик став учителем і тепер кожного ранку цілує бабусю в щоку, ховає до портфеля
яблучні пляцки, вишневий компот у пляшці з-під йогурту “Галичина” і сідає у тролейбус
разом із студентами,
які притискають бідолашку до обриганого скла
і дихають в обличчя вчорашнім перегаром.
Потім він до шостої втовкмачує невігласам у голови давню історію літератури ,
запихається у тролейбус “1а” і їде додому.
А о дев’ятій годині, після випуску чесних новин від П’ятого каналу він лягає спати і
ще довго бачить у снах вульгарну чорняву жінку у важких чоботях, яка б’є його,
оголеного і тлустозадого, важким підручником “Давня історія літератури” за редакцією
Валерія Шевчука...

Я хотіла б, щоб він у мене викладав.Часто бачу його, коли сиджу
на бордюрі перед філологічним корпусом разом із близнюками, Дюшею і Геником,
пройобаними патріотами; їм щочетверга дозволяють грати у “Майдані” і знімати
перезрілих філологинь, які часто святкують тут екватор.
Геник дозволяє мені чіпати свій новозабитий пірсинг
між великим і вказівним пальцями лівої ноги і співати своє нове творіння, із
задоволенням заплутуючи руку по лікоть у срібні вени перфектної шестиструнки. У мене ж
бо потужний шакірівський вокал, плісняві мізки в голові і втулена колись у
Заболоттівській дитячій школі нотна грамота.

А Дюша сипле мені на коліна пісок, перемішаний із недопалками
і фантиками. Щоб високо не літала і ганяла його подвір’ям, шокуючи волооких і не дуже
студенточок, які повиносили незаймані тіла на ганок чекати початку пари.

Люблю своїх хлопців, бо вони із золота. Живуть у гуртожитку №3, сплять у піжамах,
катаються на каруселях і вирощують на підвіконнику дуже якісну траву. Я часто заходжу
до них у гості, прикидаючись троюрідною сестрою Мариною з Горохівського району; залажу
на ліжко з ногами і вимагаю “пір на вєсь мір”, бо в мене голодний студентський четвер,
а в них, як здається із запаху, у комірчині вже зацвіла картопля...
Але браття заговорюють мені зуби і шлунок однаковими муркочучими баритонами і я
вчетверте, запхавши ноги
під дупу, слухаю жирний філософський трактат про перший спільний сексуальний досвід
двох пелехато-рудих мачо.
І в об’ємному зображенні бачу цицькату Таньку, розкладену по підлозі, як піцца
“Пріма” на тарілці у “Фелічіті”.

Мені подобаються м’які понеділкові ранки, коли сонце не світить в зуби і нікого немає
вдома.
Тоді хочеться мити досипаюче тіло і з певною метою відкручувати насадку від душу... І
голити ноги, випихаючи їх по черзі із ванни так, щоб вода стікала на коврик...
Цікаво, чи є у води вуха?? Чомусь те, що я розказую собі у ванні
знають всі сусіди... Вони виглядають у вічка, коли я проношусь сходами. Бабці на
лавочках під під’їздом перестають жувати насіння
і дискутувати на тему:
“чи від кохання Жданов поцілував Катю?”. Смітникові коти жеруть оторопілих горобців
на очах у малих дітей, які очей ясних не зводять
з тьоті, яка пхає руку в поштову скриньку так, як Раскольніков
пхав руку у вагіну старій бабі ( а він таки пхав, бо півкнижки ходив
у депресії).
Тільки мій сусід згори пробігає повз, нервово відкидаючи волосся з лоба, бо ВІН
ПРАЦЮЄ В НІЧНОМУ КЛУБІ.
І в нього гарна вагітна дружина. Ось чому я йому все пробачаю
і зачаровано спостерігаю “вид сзаду”, оторопівши, як горобець,
який витягує ноги на поцілованому сонцем асфальті у перший весняний ранок і не
здогадується, що його в будь-який момент може зжерти кіт... а кіт волає у наплечнику
голосом фронт-жінки “охуєнно-піздатого гурту “ФАКТИЧНО САМІ”. “ Гочі твої. Навіщо я їх
покохала? Гочі твої... Га-а..”
І доводиться відривати спраглий погляд від вгодованого гарною вагітною дружиною заду
і чути в слухавці щасливий голос Гєника, який розповідатиме про “Мертвого півня”
сьогодні в “Майдані”...
Доведеться довго мовчати, казати, що всі на мене ТАК дивно дивляться і що “ну-у...не
знаю-у-у..у мене в унівєрі завал... і 100 гривень своїх,
що мама казали “на тиждень” я знову запхала в голімий апарат
з кока-колою. З собою берете? Ну-у... Візьміть!”

Люблю “Мертвого півня” за пісню про козака Француа і ”Falling all over myself».
Колись давно на Першому Національному у програмі “Не всі вдома” показували “Мертвих
півнів”.
(Там ще букви екраном сновигали, щоб їх у слова складати, щось на кшталт “гастроном”
чи “агроном”,
дорогою-предорогою есемескою за 2.50 грн.
посилати цей сором на короткий трьохзначний номер
і чекати, доки добрий листоноша на велосипеді привезе тобі халявну розмальовку
“Черепашки ніндзя”)

Обговорити на форумі...