А ІЗ СЛОВА ГАСТРОНОМ ВИЙШЛО СЛОВО АГРОНОМ

Я ще тоді зрозуміла, що в майбутньому це будуть ду-уже жирні дядьки на тлі
національного шоубізнесу.
І вирішила, що коли виростемо, то, обнявшись, як пенсіонери в
“Жді мєня”, співатимемо разом “ 100 баксів на місяць” на сцені Національного палацу
України.

Ех, я ж думала, що коли виросту, стану блакитноокою блондинкою з грудьми, в спідниці
від Zalevskiy і в мештах на шпильках, що при моїй наомікемпбельській ході
хвилюватимуть мирно сплячу магму у лоні Землі.
Я думала, що мій мажорний хазбент-дікапріо чекатиме на мене
у нашому пентхаузі на п’ятій авеню із пляшкою шампанського “Кристал” і гігантським
букетом марсіанських квітів , які не “маланькі звірятка загортають у фольгу”, а
мачо-марсіани кують на своїй червоній планеті
із нектару поклоніння моїм рожевим колготам і ще чогось там... наприклад того, що
додають морячки, переодягнені в офіціантів, у рекламі дамських конхвет “Бонжур”.

Я ж думала, що пищатиму у свою ультратонку рожеву моторолу, блювотно розтягуючи
медові російськомовні слова:
- Нє, Ба-андера-ас, ні сіводня. Мнє єщьо нада Лєксус пєрєкрасіць. І карєкцию нагтєй
сдєлать, а то ми с Наташей купілі женскіє журнали і ...САМІ ЛІСТАЛІ СТРАНІЦИ!!
І паламалі наши красівиє акрілавиє ногті. Нє, Ба-андерас, ні сіводня... Нініда єхать
із Лос-Анжелєса памагать пєрєкрашивать Лєксус!!
Я ще хотіла стати президенткою Гондураса, а стала...
істотою невизначеної статі, яка коли спати зимно натягує смугасті піжамні штанці під
груди і досі спить з поношеним ведмедиком,
щоночі вигадуючи йому нове ім’я.

Добре, кралею я не стала і KENZO моїм іменем парфуми не називав, зате в мене є
велике, трохи пом’яте серце, орендована двокімнатка по вулиці Гулака-Артемовського, а
хто скаже, що моє життя чимось нагадує хворий мурашник, хай ставить собі в заліковку
100.
За спостережливість.

Я люблю читати паперові листи в понеділкові ранки,
такі от, як цей. Тоді я врубую “Депеш Мод” і йду читати на кухню, подалі від теплої
ковдри і чоловіка, що спить під нею сьогодні.
Готую зелений чай і запиваю ним мультитабси.
Мої мультитабси “від екології”. Ще є “для дітей від 14 років”
і женьшеневі. Що мені треба сьогодні?.. Напевно “від страху перед одруженням”, “від
страху перед чужим одруженням” і “від страху,
що чоловік, що спить під ковдрою не зникне з квартири до опівдня,
бо тоді приїде моя мама, а ще требе провітрити кімнату, позбирати одяг, помити
підлогу, себе, посуд, порозкладати книжки-конспекти-олівці і розчесатись, бо подумає,
що Я КУРЮ”.
Мені варто починати пити антидепресанти і відвідати психоаналітика.
Я плачу, а за дверима хтось тисне на дзвінок. На годиннику – 12.00. Розгубивши капці,
вибігаю
в коридор,знову забігаю на кухню, влетівши у двері. Дивлюся на годинник. На годиннику
впевнено – 12.00. Відкриваю нарешті двері. Там гарна вагітна жінка у квітчастому
халаті. В жінки довге біляве волосся і чілочка нижче брів.
“Коли чоловіка вигонять з роботи, вона зароблятиме рекламою шампуню”, думається.
- Извини, дорогая, - морщить лоба вона, дивлячись вниз на мої чорнофарбовані
нігті, - муж только с работы...
Сделай музыку потише, пожалуйста..
Что случилось, почему плачешь?

Запрошую увійти. Заходить ( я ж плачу!). Вимикаю музику зовсім. Проводжу на кухню,
брешу про цибулю і сніданок для коханого чоловіка, питаю, на якому бона місяці, не
пропоную каву
( цигарку, амфітамінів, скочити з даху, зробити аборт), питаю, чим вона годує
чоловіка вранці, записую рецепт на серветці.
Тим часом мій чоловік вилазить з-під ковдри, проходить повз нас,
бере із холодильника пакет з молоком, цілує мене в щоку і зачиняє
за собою двері.
Жінка зрозуміла, що він без одягу. Зрозуміла, скільки йому років,
скільки мені, делікатно усміхнулась і сказала:
- Все мы такие с утра.
Я знала, які зранку ми і часто уявляла, які вони. Жінка пішла.
Я викинула серветку у смітник, згадала про антидепресанти
і зачинилась у ванній, щоб доплакати.
Мама не приїхала.

Сьогодні я цілий день буду вчити англійську і писати конспект
з коректури. Я буду ходити по квартирі в одязі і окулярах. Я буду заходити у всі
кімнати по-черзі і шукати там своє терпіння і бажання
до навчання.
Сорок хвилин розмовлятиму по телефону з мамою, струшуватиму попіл з недопалка собі на
штани, переконуватиму її, що я не курю, не вступаю у будь-які зв’язки зі старшими
чоловіками;
одягала вчора колготки під джинси на концерт Тараса Чубая.
Буду переконувати її в тому, що не зіп’юсь, не сколюсь і не згуляюсь,
а стану фахівцем з видавничої справи та редагування, вийду заміж
за Васю Павлова, сина друзів сім’ї, які дали таткові роботу і фінансують моє
навчання; народжу від нього двоє здорових товстих дітей: обов’язково дівчинку і
хлопчика, щоб, як кажуть: “ Спочатку нянька, потім – лялька”, привозитиму їх на
вихідні до неї у село, щоб бавились на газоні і їли помідори з теплиці...
Мама захоче, щоб дівчинка ходила на балет, хлопчик – на самбо, а ми
з Васею купили “Таврію”.

Мама порадить, спочатку вийти заміж, а потім будувати кар’єру, щоб
не стати в 40 років самотньою викладачкою видавничої справи, яка зганяє зло на бідних
студентах.
Я боюся маминих фантазій. Та я взагалі боюся свою маму!!! Вона колись била мене лозою
за те, що я посіяла батьківські обручки...
Вона била мене віником, після того, як я била ним молодшу сестру. Вона била мене
пластмасовою вішалкою, коли я пізно приходила
з дискотеки. Мабуть, вона мене любить...
”Не любите меня. Я – дрянь...”, пригадуються чиїсь слова.
Мама не здала дурну дитину в психлікарню, коли мені скрізь ввижався химерний дядько з
212 серії “Баффі – винищувачки вампірів”.
Мені прикро. Ні, мені ПРИКРО.
Просто требе було більше мене бити. І менше любити.
І не дозволяти дивитися серіали.

На кухні знову сморід. Добре, що хоч вікна відчиняються.
У чашці набухає ошпарене кип’ятком листя чаю.
У телевізорі набухають груди тепер уже покійної Анни-Ніколь Смітт. Набухають бруньки
на деревах. Набухають мої губи, полизані вітром. Набухаються Геник і Дюша, завтра,
святкуючи МЖД...
Весна, одним словом. А це значить, що час перевзутися в кеди і йти шукати кохання.
Де я шукатиму те кохання?? В гопівських каварнях?
Серед міста з плакатом “ Віддамся у гарні руки”? Чи зайду
по-черзі в усі квартири свого будинку і запитаю, чи часом там ніхто про мене не
мріє?..
Весна – це, кажуть, оновлення. Можна перефарбувати волосся, переклеїти шпалери на
кухні, вигнати з хати чоловіка...
Можна захворіти на авітаміноз і дозволити собі купити коплекс косметики від VICHY.
Можна посміхатися перехожим і мріяти про полуниці. Можна вигадувати культпрограму на
День Усіх Дурнів і запасатися яйцями на Великдень.
Можна в самій білизні виходити на балкон уранці і підставляти підвально-засмагле
обличчя воскреслому сонцю...
Можна застеляти ліжко атласними простирадлами і нюхати дерева.
Можна... Все можна.
Але жінка з квартири нагорі плаче. Вже півгодини плаче і грюкає чимось по своїй
підлозі і моїй стелі. Не люблю, коли зазіхають на моє псевдонебо і плачуть вагітні
жінки. Особливо ця. Тому беру коробку
з носовими хустинками і піднімаюся сходами.
Жінка каже, що рада мене бачити. Вона просто не може помити підлогу. Їй народжувати
вкінці місяця. В неї токсикоз, варикоз, карієс
і хвора мати в Нововолинську. В неї чоловік не ночує вдома і кішка загубилась.
Підлогу помию, а кішку шукати не хочу.

Вигрібаю з-під холодильника купу тролейбусних квитків і фантиків від ірисок. Мию
підлогу синіми боксерами, а жінка розповідає про те,
як познайомились минулої весни,
як кохалися в туалеті нічного клубу...
Як вона завагітніла і боялася йому сказати, як вона боялася, що він боятиметься, коли
дізнається, як він боявся,
коли таки дізнався...
Як купували обручки на Варшавському ринку;
Як він на другий день після весілля поїхав на KAZANTIP;
Як їй подобається спати одній;
ЯК вона ненавидить його музику і друзів;
ЯК їй набридла його фотка в гаманці;
Як їй набридло блювати вранці і їсти мюслі на сніданок.
Вона хотіла свою дівочу талію і кожного чоловіка в місті.
Крім свого.
Вона хотіла курити зі мною план і наростити нігті.
Вона хотіла купити нові туфлі і якусь з картин Євгенії Гапчинської. В неї на дверях
висів постер роботи “П’ю щастя”. Такий же, як у мене.
“Вона його не любить”, припускала я, виливаючи брудну воду в унітаз.
“А він її?..”, питала в себе, вивішуючи боксери на балкон.
Потім ми пили чай, сидячи на ліжку з гарними дерев’яними бильцями. Я гортала альбом з
весільними знімками,
а вона говорила... Мова проходила повз мене.
Здавалося, що я мила ту підлогу власним волоссям...
Чай був занадто солодкий.

Ніхто не знає, чому я не люблю ходити до університету. Я вже звикла щоранку
витягувати себе з ліжка за чуприну, як барон Мюнхгаузен.
Я вже майже без труднощів знаходжу очі на своєму обличчі і фарбую їх у свій улюблений
фіолетовий колір.
Я вже звикла залітати в корпус о 8.35 і чхати від запаху, який покинули тут до мене
сотні порядних філологинь.
Мені завжди соромно заходити у філологічний корпус. Він схожий на Суворівське училище
для дівчаток, де ми щоперерви, ховаючись невідомо від кого, куримо за економічним
корпусом.
В понеділок дівчатка смокчуть VOGUE, у вівторок – Marlboro, в середу – Winston, у
четвер довго сваряться і нарешті скидуються на пачку синього LM, у п’ятницю тут псую
здоров’я тільки я, бо дівчатка їдуть
у село на вихідні... Така от тенденційка.

Стіни корпусу тиснуть. Мені подобається гардеробниця, вона зі мною розмовляє і
дозволяє чіпляти куртку на найближчу вішалку...
І бордюр перед корпусом, де Геник і Дюша чекають після пар і ми йдемо пити сік, а не
пиво, а п’ємо пиво, а не сік.
Ми за ці півроку дуже зблизились. Я вже не можу засинати без їхніх пісень у
навушниках. Вони вже не можуть уявити кохання без моїх віршів.
Ми живемо в одному світі, де сніданки існують лише як спогад про дитинство; де ми
позбавлені біологічного дому і знаємо, що десь, за кількасот кілометрів, на нас,
голодних і обкурених, чекають великі гіллясті родини.
Ми вже творимо нову епоху. Ми – нове покоління.
І подобається вам це чи ні, але ми зсунемо світ у якусь із сторін.
Ми приберемо ваше лайно і накладемо свого. Ми порвемо ваш світ
і зліпимо свій, який хоч і нагадуватиме ззовні Франкенштейна, але буде істинно новим.
Ми переживемо III Світову війну і спричинимо кілька сексуальних революцій. Ми
переможемо СНІД і створимо ще страшнішу хворобу,
від якої помиратимуть ваші онуки.
Ми обанкрутимо Сполучені Штати і проводитимо вікенди
на Марсі. Ми забезпечимо Інтернетом всі африканські племена
і перевернемо Землю, бо В НАС ВЖЕ Є ТОЧКА ОПОРИ.
Ми залишимо вашу музику і кілька книжок. Та ми гратимо цю музику
і через 1000 років! Ви будете впевнені, що ми знаємо і цінуємо ваші здобутки.
І ви дасте нам своє благословіння, бо нікому бульше буде лишати цей світ...
Люди обертаються нам вслід. І офіціанти, які обслуговують нас
по-свинськи лише тому, що ми кедах і з пірсингом, навіть не здогадуються, що через
кілька років Дюша купить цей бар і зробить
з нього нічне літературне кафе, в якому час від часу якийсь студент надихатиметься на
щось геніальне.
Ми куримо план на облуплених кухнях і не знаємо достоту, що робити завтра. Ми можемо
спати з ранку до вечора і на повну насолоджуємось своїми хаотичними стосунками.
Ми у ліжку робимо те ж саме, що й ви, бо кохаємо так само, адже це не зникає: просто
змінюються обличчя, руки, груди, язики... І це вже певне новаторство.
І ви посміхатиметеся нам із раю, пекла, хтозна, які факти з ваших біографій лишилися
поза нашою увагою.
Ви усміхатиметеся, бо... так має бути. І дуже люблю про це думати.
Про це думають мої друзі і довіряють мені свої думки. Ми довіряємо один одному
мелодії щойновигаданих пісень і тексти щойнонаписаних книжок. Ми підкурюємо один
одному сигарети від газової колонки.
( насправді я боюся обпалити собі брови вкупі з віямиJ)
Ми не соромимося ходити в білизні і танцювати по-дурному при денному світлі. Ми маємо
щось спільне.
І це СПІЛЬНЕ рухає годинникові стрілки вперед.

В моєму житті ночей більше ніж днів. Рівно удвічі.
Ночі бувають тихі і світлі, коли падає сніг і не лінь стояти на балконі
в одних капцях та пробувати його на язик...
Ночі бувають довгі і кавові, коли готуєшся до екзамену.
Ночі бувають ритмічні та спітнілі, коли спиш не один і потім хтось під ковдрою
торкається тебе пальцями ніг.
Ночі бувають незручні і нав’язливі, коли хтось намагається тебе обійняти.
Ночі бувають просторі і плюшеві, коли спиш сам.
Ночі бувають безсонні та засмучені, рідко, коли в квартирі нагорі скрипить ліжко...
Зрештою, ночі бувають і червоні та нікотинові,
коли вибираєшся в клуб.
Я не люблю, коли вночі дзвонить телефон, бо це означає, що десь хтось помер. Або
помре. Вранці, коли я всоте поясню, що НЕ ЛЮБЛЮ, коли вночі дзвонить телефон.
Вночі трапляються найцікавіші речі. Хтось народжується, хтось помирає; хтось пише
книжки, хтось – музику; хтось вперше з кимось спить, хтось мріє про щастя, а хтось –
вже ним насолоджується...
А хтось уночі працює... сторожем чи діджеєм, далекобійником чи ліхтарем на розі
вулиці.
Все сповільнюється і хочеться бути не самому.

Мій ранок народжується від кесаревого розтину о сьомій. Так само народжується мій
перший погляд, але на повіки не варто накладати шви. Ніч не віддає тіла. Доводить
брати, що є і в надії на диво готувати йому каву. Тіло не хоче кави. Тіло хоче спати.
Хоч би хвилин 15.
Тіло бреше, що хоче додивитись сни. Тіло проливає на себе кип’яток , верещить і
вивалюється на сходи і вже через кілька хвилин мимоволі опановує, приречену на
загибель у найближчому майбутньому, професію редактора.
Викладачі жаліються на перепади температур і хамське ставлення водіїв маршруток, а
тіло вивчає скривлену антену на сусідній багатоповерхівці і мріє про тепле ліжко, у
якому занадто дорослий чоловік притисне його до себе і шепотітиме на вухо, що пари
відміняются, бо ми вже виросли із старих штанців та великих університетів...

Моєму чоловікові багато років. Настільки багато, що за інших обставин він би міг
стати моїм татом. Але... це ЗОЛОТО зараз тільки моє.
Ось, користуюсь...
Годую його омлетом, примушую виносити сміття і йти з дому, коли приїжджає моя мама.
Чоловік любить слухати мої байки і гріти мені руки між своїми колінами.
Він пам’ятає, як убили Джона Леннона і розвалювався СРСР.
На його губах відчувається смак портвейну. Не люблю, коли він ходить у тєльняшці...
Вона підкреслює його вік і мою нажиту короткозорість, пакує це все в бандеролі і
відправляє у 90-ті, де ми й повинні були зустрітись.
Він НЕ кличе мене заміж і НЕ просить дітей. Він НЕ обіцяє мені золоті гори. В нього
все частіше з’являються думки про золоті зуби.
Ось така проза, непроста, хоч і буденна. Якщо спробувати читати між рядків, можна
надибати неабиякий зміст. І може навіть усвідомити, НАЩО все це мені треба.
Мої коліжанки виплодили новий жарт про те, що я обираю хлопців не давніших за мою
маму...
....в нього великий порноакторський рот. За цей рот я його і люблю.
А “любити” ще не значить “кохати”... просто хочеться на щось живе
і волохате закласти ноги.

Чого плачеш, мисливцю,
в горлі застрягло серце моє велике пом’яте?
знаю, стрілятимеш в мене
з відстані найкоротшої думки
щоб поцілити і зберегти
для колекції постшлюбного періоду

забуваєш, хто з нас вовчисько,
хто темної ночі хоче чиї очі

не плач, не схибиш
я близько
на поверх вище
на статус нижче
на півподиху далі як вчора
і завжди запізно –
на крихти щастя
з-під недосліджених мною вій

чого плачеш, мисливцю?
я ж вовчисько!
тягни свою мрію
за полу сукні
кусай свою мрію
за обвітрені губи

стріляй, не схибиш
я близько –
на півподиху ближче як завжди.......................

З такими думками я вже хвилин з 20 гіпнотизую стелю. Вона починає піддаватись мені
усіма своїми чотирма куточками. Я хочу, щоб вона стала прозорою...і бачу ліжко, що
нависає наді мною...
Бачу ступні чоловіка, що стоїть посеред кімнати. Він дивиться глибоко
в себе. Мені подобається бачити його знизу. Я вже вивчила всі його ракурси. Мені б
сподобалося ночами дивитися на місто з його вікна, знаючи, що він ось-ось зайде до
кімнати, приємно здивується, що я досі його чекаю і напевно вже, обніме мене...
Я не відсуватимусь в ліжку, не обніматиму сама себе за плечі... Можливо, я буду
торкатися холеного живота чи слухати його дихання. Можливо, я буду уявляти нас
згори... знизу...Уявлятиму, подумки сидячи в кріслі в кутку кімнати, і завмерши біля
напіввідчинених дверей...
Я уявлявлятиму майже порожнє ліжко в кімнаті нижче поверхом, недочитану книжку,
залишену мною на підлозі... відкритий ноутбук на канапі, абияк розтулені штори...
маленьку кухню з відчиненим вікном, обідраний підвіконник, на якому завжди пасуться
голуби... іншу кухню, яка знає запах нормальної їжі, ліжко з дерев’яними бильцями...
губи з натяком на вуса... і ті ж губи десь біля моєї шиї... Мабуть напіврозтулені,
справжні... наче я їх вже цілувала і відчувала,
із заплющеними очима, на відстані півподиху... І рука, що пестить живіт, наче не
моя... без чорних нігтів і мозолів від безкінечної експлуатації кулькової ручки...
Рука, покликана ліпити тісто і пестити живіт коханого чоловіка.
Відчуваю, як гірко пахне його шия... Як холодно пахне поспішаюче ранкове світло... Як
солодко пахне мій намріяний простір... Через якусь годину тут пахнутиме кавою,
дбайливо приготованою не мною. І якоюсь неідентифікованою незручністю... Я ж хотіла
встати трохи раніше, щоб самій приготувати каву і, плаваючи по шию у власному
хвилюванні, вперше побачити, як він прокидається... і перший бездумний погляд обіймає
кімнату й те, що у ній радіє і трохи
по-дурному усміхається.
Мабуть, світ пахне щастям, а я... як завжди, ПИЛОМ. Пилом, що живе під його ліжком.
Стеля знову стає білою і я втрачаю здатність БАЧИТИ. Я втрачаю здатність уявляти. Я
думаю тільки про те, що я ні про що не думаю.
І від цього стає справді зимно. І від цього гірко плачеться...
А плакати самій у ліжку не менш соромно, як посеред супермаркету.

Знову снилась дівчинка у весільній сукні і чорних гріндерсах, зашнурованих під самі
коліна. Вона закладала за вухо кучеряве каштанове волосся і задаволено мружила очі
собі у дзеркалі. За вікном шепотіли вагітні серпневі яблуні. Дівчина розглядала свої
наманікюрені руки і знала напевно, хто не повинен бачити її у сукні
до весільної церимонії... Далі був чорний Хаммер, прикрашений квітами, метушня дружок
і довгі сходи до входу в РАГС... На цьому сон завжди обривався і мені було до істерики
цікаво, хто ж одягатиме їй обручку
на палець і ніжно дивитиметься у вічі. Я не можу уявити цього чоловіка. Він не міг
бути, ні пелехатим панком, ні дорослим і не надто ніжним дядьком, ні прозорим
очкариком, ні мажорним випускником економічного факультету... Він би міг бути
звичайним чоловіком,
з яким я ніколи не була знайома, або тим, про кого я думаю ночами.
Я усім завжди говорю, що ніколи не вийду заміж. Мене покищо приваблює лише
розлучення, де подружжя врочисто оголошують
“ НЕ чоловіком і НЕ дружиною”. Мабуть, люди після одруження вільні такі, наче я у
п’ятий день місячних. Хоча, може все далеко не так. Звідки мені знати в моїх 17? Мені
здається привабливим сам процес.
Це його я так натхненно описую у листах до своїх друзів: червоною ручкою імітую сяйво
сонечка навколо жирно виведеного слова, малюю квіточки, посипаю блискітками і навіть
поливаю підробним тітчиним жадором. Щоби пахло і уявлялося.

Коли мені сумно, я плачу, а не їм морозиво. Я їм морозиво просто так.
У своїй рудій компанії у ліжку посеред тижня і обов’язково під “Амелі”
у телевізорі.
Морозиво хочеться їсти разом із відром, таке воно гарне. І вишні там є, і полуниці, і
желе... так і хочеться набрати повну ложку і запхати до рота комусь більш-менш
коханому. Не скажу, як воно називається! НЕ СКАЖУ!
Поки мені не заплатять за піар.
Геник, напевно, думає про свою талію. Дюша вже сходив на кухню і приніс солоного
огірка. Я лежу посередині, тому мені нікуди відвертатися, коли на екрані Амелі грає
свого жюльєна. Я вдаю з себе хлопця і підтакую у ритм разом із близнюками.
Через якусь годину браття підуть і покинуть мене саму. Чоловіка немає вдома. Чоловіка
не буде вдома. Він залишив це місто. Він залишив
це ліжко і дівчину, одну посеред кухні. Він забрав свій наплечник
з динозаврами, з яким я ходила на пари. Він забрав свій великий порноакторський рот,
за який я, зрештою, його й любила. Він не був настільки в мені присутнім, щоб я могла
його кохати. Мабуть, в цьому
й справа... Адже, коли квіти не поливати, вони гинуть.
А може, я була тимчасовим місцем його проживання. Він заплатив за комунальні послуги
наперед. Я увібрала його досвід з надлишком
і тепер не знаю, що мені з усім цим робити. В мене з’явилось вільних півліжка.
Нічого, спатиму по-діагоналі.

- Не спи на моїх конспектах! НЕ СПИ НА МОЇХ КОНСПЕКТАХ!!!, виявляю непідробну
небайдужість до плодів своєї праці.
Сиплю гору поганих слів на тіло, що так солодко спить на зіжмаканому папері. Тіло не
моє. Воно мешкає в іншій кімнаті. І голос не мій.
Два речення, вимовлені неприродно. Твердо і дзвінко, наче настукані молотком по
емальованому відру. Голос ридаючої горови, покараної пастухом нізащо. Діагноз –
ІСТЕРИКА. В мене істерика, а не в корови. Втім, яка різниця... Всеохоплююча і
різнокольорова повінь з очей. Приходять люди, приносять квіти, стоять під дверима,
пишуть есемеси, кидають через блютус щасливі мармизи кошенят. Телефонує мама. Відчуваю
роздратування на іншому кінці дроту. МЕНЕ НЕМАЄ ВДОМА.
СОФІЇ НЕВІДСКІЛЬ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ ВДОМА!!! Вона поза зоною вашого уявлення.
Перетелефонуйте будь-ласка восени.

Не знаю, скільки вже часу близнюки годують мене з ложечки, виловлюють в
супермаркетах, коли я читаю людям свої бездарні вірші.
Я відпихаю братів ногами і промовисто поливаю їх лайном про те, що я не руда і не
класна, тупа і непунктуальна, лінива і нефотогійнічна;
про те, що від мене пішов чоловік;
про те, що в мене короткі ноги;
про те, що в мене тхне з холодильника;
про те, що в мене ніколи немає грошей;
про те, що Я ХОЧУ ДО МАМИ ЇСТИ і дивитися серіали;
про те, що вони не беруть мене фронт-жінкою у свій гурт;
і про те, що я, здається вагітна....
І коли нарешті близнюки ловлять мої коліна і затуляють рота,
я перестаю копатися і плюватися. Змушую обіцяти взяти мене в гурт
і відвезти на канікулах в Індію, щоб поголити голову і кинути волосся
в Ганг. Істерика минає.
Я випихаю гостей за двері і йду їсти морозиво. Просто так, а не тому, що мені сумно.
Мені добре. Мені ж обіцяли Індію. Країну серіалів та щасливих священних корів.

10 березня. В мене День народження №2.
Я вже встигла було померти і народитись знову. 15 років тому, коли топилася в канаві
у баби на хуторі. Я народилась в реанімації.
Сама від себе. Я сама собі матір. Сама собі дочка. Я 2в1,
як шампунь і кондиціонер.
Хочу в подарунок акваріум з “ТАМ-ТАМУ”, щоб випустити бідних рибок у Стир, а отримую
пакет трави і записку
“ Будь весела і щаслива, звізда наша” у коробці з-під шахів.
- О, думаю, - будуть в мене шахи.
А шахів не буде, хоч конем я походжу. Мда, буквою ГИ...
Ги-ги. Тепер мені є чим пригощати гостей.

Сьогодні в “Майдані” “Gorky Park”, тобіш “Парк Горького” без блондина, який тепер сам
собі гурт. Зате є ухтидаякий Олексій Бєлов у білій шапці з гітарою-балалайкою.
Він створює саундтреки для фільму “Глянець” Андрона Кончаловського
і в інтерв’ю обізвав сучасні формати “квадратними”. Плескаю йому за таке в долоні.
Музика у них справді якісна. Таку музику хочеться завжди носити в голові. Її хочеться
згадувати у міському транспорті.
Нею хочеться інфікувати незнайомих людей. Все, більше нічого не чую і не хочу... В
Бєлова обручка. Така як у...
Все, час спати. Концерт закінчився, квіти подаровані, щоки поціловані, серця
заполонені, стільці догори ногами поперекидані на столах... Цирк поїхав, клоуни
встигли заскочити у від’їзджаючі карети.
Світом досі керує музика. Музика, що відтепер житиме в моїй голові.
ііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі..............

Обговорити на форумі...