СНИ АБСТИНОВАНОЇ СТУДЕНТКИ
СОН №1
Я хочу цілувати тебе
догори ногами,
німо усміхаючись із
нестандартності ситуації
я хочу вигадувати тобі ім’я
ще до народження
притискати до грудей
напувати молоком
я матір-берегиня
із шершавими долонями
В тебе звичайне ім’я
і дивні очі
в них сотні переляканих ланей
під прицілом у мисливця
я мисливець у гумових чоботях
серед очерету кличу твою душу
качиним голосом
я кухар в італійському ресторані
фарширую твоє серце солодом
Хочу твоє серце
хай б’ється в мені гучно
Наш зв’язок незайманий
як переплетені руки дівчат
що ходять круг вогнища
босоніж у Купальську ніч
я пісня яка тебе захоплює
я сонце за яким ти скучив за зиму
Ти повітря
Яким я задихаюсь
І все ж
Я погань яка не має права
лізти в чужі життя і вити там гнізда
я не розтану під осудом
я КАМІНЬ ПОСЕРЕД ПУСТЕЛІ

СОН №2
Я боюсь, що засну і просто не додумаюсь
прокинутись...

Сергій Жадан
Я жінка. Я білява вагітна хвойда. В мене силіконові груди і квітчастий халат. Я знаю,
кого народжу 1 квітня.
Я народжу потворного червоного хлопчика, в очах якого не буде жодної переляканої
лані. У підлітковому віці в нього на ногах виросте руде волосся. Я не хочу його
народжувати! Я деру свій живіт нігтями.
Я кусаю своє зап’ястя, намагаючись убити це життя в мені. Воно святе, краще за мене
на стільки, що зникає будь-яке бажання існувати.
Воно пульсує в мене під серцем. Воно хоче бути моїм сином, думає,
що я добра мама, яка зніматиме його з гойдалки... Бісове щеня!
Як воно сміє торкатися мене своїм недорозвинутим тільцем?? Воно було зачате в туалеті
і мусить там померти.
Воно говорить в мене в животі. Воно говорить в мене в голові...
- Мамо! Мамо! Мені холодно! В тебе тремтять руки... Ти ж доросла жінка. Ніч,
березень, а ти сама на даху. Тебе хтось образив, мамо? Не сумуй, я ж з тобою! Я люблю
тебе, мамо. Що... що ти робиш?.. Відійди від краю!
Мамо-о-о...
ЛЕЧУ-У-У!!!
ПАДАЮ.
Опиняюсь в просторій кімнаті, оббитій поролоном. Звідки тут денне світло? Руки
заніміли. На мені дивний одяг. Не тисне у шию. Гальмівна сорочка. Біла, мені не
личить. У білому одязі я схожа на міль.
Все, досить, час прокидатися. Заплющую очі. Рахую до десяти... бачу маленького рудого
хлопчика на гойдалці... він падає вниз, та одразу злітає вгору... Він сміється. Мені
подобається цей сміх! Лунає музика, бавляться інші діти.
Жінка спостерігає за хлопчиком, сидячи на бортику пісочника.
Я не бачу її обличчя. Я позаду неї. Бачу лише кучеряве волосся, розкидане по спині.
З’являється чоловік. Він теж стоїть до мене спиною. Здається,я вже десь його бачила...
мабуть, перетиналися в житті.
Не пам’ятаю, де.
- Жене – цветы, детям – мороженое, - виловлюю його голос серед безлічі звуків
дитячого майданчика.
Я вже десь чула цей голос... Він сідає на бортик пісочника поряд із жінкою, обнімає
її за плечі. Жінка, напевно, усміхається. Вітер розвіває її волосся.
- Срана ідилія посеред білого дня! - вигукую я і вітер одразу запихає ці слова мені
до рота.

Жінка кличе хлопчика на ім’я.
- Саша, - думаю я, - якось буденно...
Хлопчик зіскакує з гойдалки і підбігає до неї.
- Не роби так більше, - удавано гнівається жінка. Хлопчик усміхається
і бере з її рук ескімо. Я бачу його перемазане шоколадом личко.

....Чую, як відсуваються грати на отворі у дверях моєї поролонової кімнати. Бачу там
чиїсь суворі очі. Такі очі можуть бути лише в Бога. Або санітара психіатричної лікарні.

СОН №3
Вона на балконі. Знову курить. Фантом стоїть поруч. Вона затягується так глибоко, що
дим, здається, потужним струменем розтікається по судинах, лоскоче нервові закінчення
і, нарешті, огортає мозок.
Її гелікоптерить. Це те, чекають від куріння. Це відчуття – однояйцевий близнюк
оргазму. В них однакові обличчя, але зовсім різна начинка. Одного влітку батьки возили
на море, іншого залишали вдома з сусідкою.
Вона не соромиться тримати в пальцях цигарку і заглядувати в очі Фантому. Вона не
соромиться слів “... твоя жінка курить, твоя жінка
в бєрцах, твоя жінка хіпаблудка...”
Вона робить останню затяжку і кладе голову на плече Фнтому.
- Хто тебе чекає вдома?
- Ніхто.
- Залишайся.
- Можна?
- Треба, - видихає Вона, роблячи крок у темну кімнату.
Економимо світло. Натякаємо на інтим.
- Хочу пити, - каже Фантом.
“ А я пісяти. Порятуємо одне одного?”, подумки усміхається Вона.
Фантом вловлює думку і також усміхається у темряві.
- Я кохаю тебе, - думає Вона.
Фантом знову перехоплює її думку.
- Не час для сексу, - каже він вголос.
- Я КОХАЮ тебе! – знову не втримується думка.
- Ти невпевнена... – думає Фантом.
- Я кохаю.. – її розпач в його голові.
- Хочу пити. – Вона хапає думку за останнє слово.
Супермакет ще відчинений. – каже вголос Фантом.
Вона облизує губи і бере куртку.
Стіни у шоці. Вони не вміють читати думок.

СВІТЛО. Багато світла, що тхне холодильником. Пляшки на полицях. Етикетки. Каса.
Черга. Вони треті. Фантом стискає її долоню...
Вона трохи позаду. Пестить його зап’ястя, торкається піборіддям плеча.
- Ти боїшся мене. – відправляє подумки повідомлення.
- Ти не знаєш, хто я. – Фантом просуває їй свою руку за спину, притискає до себе.
Вона заплющує очі.
Підійшла їхня черга. Фантом розплачується, касир посміхається
у відповідь.
- Ходімо. – шепоче на вухо Фантом.
Касир усміхається їм услід. EXIT. Скляні двері супермаркета. Реклама кока-коли. Їх
огортає ніч.
Вона перестає відчувати тепло його прозорого тіла... Тепло, яке він зумів створити
тільки для неї. Фантом розтанув, занадто відкривши їй душу.
Дощ. Дощ їз її очей. Кохання переможене коханням... Дівчина,
одна посеред ночі.
І пляшка мінералки на асфальті.

У вікно періщить дощ. Луцьк плаче, як сивий дід за своєю молодістю. Здається,
стримано і насамоті, але шиби дрижать і люди ховаються під парасолями.
Земля більше не хоче води. Вона відригує надлишок
із себе. Стихія збуджено муркоче під колесами автомобілів. Перехожі вчаться ходити по
воді так, як робив це Ісус. Чоловіки прагнуть робити дива. Вони купують перші весняні
тюльпани у бабусь в дощовиках і поспішають додому, тішити своїх дружин, матерів, дочок
чи просто теперішніх супутниць, які так само прагнуть тепла у негоду.
А я – віддалена ображена планетка, яка відвернулась від усіх і вперлась лобом у куток
псевдоСонячної системи. Я намагаюсь розсунути її стіни і пропхатися в інше місце, яке
ще не вивчене і в якому я ще не розчарована. Мене вбивають люди, які намагаються грати
на два фронти. Я відчуваю нещирість, бо немаю рожевих окулярів. Просто в мене червоні
очі від недосипання. А хто ж їх розрізняє, ці відтінки... всі ми дальтоники,
недогодовані вітамінами.
Я боюся кучерявих відмінниць. Тих, що в колготах і окулярах. Здається, їм ще бантики
причепити і можна вважати своїми друзями. Як тільки ти впускаєш їх у душу, отримуєш
пекучою отрутою по довірливо відкритих очах. Добре, якщо встигаєш відхилитися і цей
непотріб розтікається по стіні позаду тебе, щоб коли підсохне, бути нейтралізованим
прибиральницями. Але коли координація твого тверезого бачення світу підводить,
доводиться промивати бідні очі слізьми, соплями чи, що ще гірше, перебивати смак
образи солодкими тістечками у кафе з такими ж “бантиками”. Такі тістечка. Такі бантики.
Намагаюся випхати з себе ці думки. Трясу головою, мов ужалений осою кінь. Затуляю
вуха долонями, затримую дихання, випучую очі, тричі скачу на одній нозі, тричі – на
іншій. Відпускає. Хочеться чимось заповнити звільнений простір. В голові зимно,
надворі весна.
Надворі сухі пачки з сигаретами у мокрих кіосках, що чи не після останнього дощу
понаростали під будинком.
Чую передостанній хрип недобитого нікотином організму. Волохатий звір Мальборо міцно
тримає мене за горло і благально дивиться в очі.
В нього три квадратних ока: в першому – переконливий фак, в другому – знак питання, а
в третьому – стрілка, яка, якщо мислити логічно, повинна показувати на двері. Насуваю
на очі шапку, виглядаю у вікно і починаю мріяти про надувний човен.
За дверима поки сухо, вода ще не встигла дібратися до четвертого поверху.
Хтось спускається сходами десь над моєю головою. Відчуваю запах штучного диму. А
може, і вигадую, сподіваючись, випрямляю спину. Рахую сходинки донизу. Майже відчуваю
ковзаючий по моїй спині погляд. Прицілююсь до останніх сходинок. Попереду виростають
двері. З останнім кроком вони збільшуються вдвічі і нависають останнім бар’єром між
мною і дощем. Міцна рука за обручкою на безіменному пальці випереджає мою останню
думку. Вона виникає із простору за спиною і легко відкриває переді мною двері. Обручка
стискає моє горло.
- Привіт. – вловлюю у саме вухо.
Температура повітря перед моїм носом одразу збільшується у сто разів.
“ Я камінь посеред пустелі”, пригадується свіже сновидіння.
Пробігаю поглядом по обличчі, до якого вперше півподиху і , нарешті, дублюю коротке
слово, яке сьогодні вперше СТІЛЬКИ для мене значить.
Обручка зникає з моєї шиї.
Та-а-а-ак... КУДИ Я ЙШЛА?

Сьогодні в мене червона нікотинова ніч. Не те, щоб місячні почались і треба з нагоди
обкуритись так, щоб голова пульсувала і біль в животі зник як такий. Просто ми йдемо в
клуб. З дівчатками. Так, щоб
“люди п’ють, жінки танцюють”. Ми вже нарозмовлялися про дольчегабану та мерікей, і
дівчатка пішли танцювати. Вони не бояться ходити зі мною поночі, бо я завжди захищаю
собак від собак, якщо навіть собаки не мої. Я в кедах, тому швидко бігаю. В мене
ніколи немає грошей на таксі, тому я знаю, хто, звідки вилізе і що проситиме. В мене
ніхто ніколи нічого не просить, бо я в кедах і швидко бігаю.
Дівчатка не лесбіянки, аде труться одна об одну, задерають спідниці до рожевих
мереживних трусиків і облизують губи. Мабуть, через те, що тут майже немає хлопців.
Лише ображений природою бармен, замучений діджей і кілька прищавих підлітків, які не
знають, куди приткнутися.
Музика викочується з-під пальців короля цієї Вишні. Діджей смикається в екстазі від
свого впливу на дівчаток, які в’ються танцполем, і хлопчиків, які пускають слину і
мріють вирости такими, як він. Вони мріють бути у центрі і ловити збуджені погляди
дівчаток. Вони мріють про секс в туалеті і запах штучного диму, що переслідуватиме їх
повсюди. Отакі в нас у місті хлопчики; не бояться ні синців під очима, ні, що логічно,
венеричних хворб, ні виходу на пенсію у 30 років із кепським слухом, зором і
розхитаною нервовою системою. Не можу ставитися до них негативно, я такий же фанатик,
як і вони. Просто в мене є й інший світ, але і цьому я почуваюся вільно. Я меншою
мірою поглинена клубною музикою, вона не сниться мені ночами і не живе в моєму плеєрі.
Вона існує паралельно. В голові мого сусіда. Я виношую її у собі, але ніколи не
натискаю на кнопку PLAY. Я не живу у нічних клубах, але інколи, у момент зламу, коли
випите нарешті вдаряє в голову, хочеться здерти з себе одяг, лізти на
стійку і танцювати, вбираючи в себе вібрацію музики і поглядів клаберів-фанатиків.
Після усіх цілувань-притискань хочеться брати за руку того, хто найближче, і йти грати
в туалет, найромантичніше місце у кожному нічному клубі. Подумати тільки: скільки
дітей було тут зачато! А я, дурепа, пишу на дзеркалах різні дурниці і думаю потім:
прочитав – не прочитав? Зрозумів – не зрозумів?
Арм сидить переді мною. Між нами 10 метрів танцполя. В нього холена козляча борідка і
перфектні пушкарьовські окуляри. Він п’є віскі. Пійло для мажорів. Зрештою, ким він і
є.
Арм піднімає склянку і киває на діджейський пульт. Запиваю його здогад гидотним блю
корасао. Через кілька моїх ковтків Арм сидітиме поруч і казатиме,
що читав мої очі і там написано, що я хочу трахнути діджея і це помітно всім, хто
звертає на мене увагу.
Доведеться збивати його з теми напівфабрикатними репліками щодо кліпів на екранах під
стелею, збуджуючої червоності цього клубу і минучості випивки у склянці.
Але коли Арм починає говорити, рот йому можна заліпити лише поцілунком, чого я ніколи
не зроблю. Він обіцяє познайомити і постояти на дверях. Доведеться брехати, що я
нікого крім нього не хочу, відпиваючи мимоволі віскі з його склянки. Отримую
розуміючий погляд у свої голодні студентські очі
і традиційне запитання: “Девочка, а ты с чем мартини любишь: с лимоном, со льдом или
с оливками?».
Кажу «со сливками» і поглядом проводжу Арма до барної стійки.
І звідки він усе знає? Може, він насправді читає мої думки... Мені завжди здається,
що вони нечитабельні пересічним людям. Принаймні, останні півгодини я думала про
власне і ліжко і сон по-діагоналі.
Випиваю залпом солодке дівчаче пійло, запихаю п’яних коліжанок у таксі і чекаю на
Арма, який сьогодні вкотре відвезе мене додому без усіляких натяків про каву чи ліжко.

Обговорити на форумі...