Текст з цензурою, як кажеться з пісні слів не викинеш...
Читайте і висловлюйте свою думку!

Вступ.

Мене немає.
Я знову пройобую пари, заганяючи свою кляту совість десь глибше в себе. Вона не лізе, опирається, але я перемагаю. Раз за
разом, знову і знову.
Повне ігнорування. І таке брудне відчуття, що тобою користуються. І уночі ти плачеш, накрившись ковдрою з головою, і
розумієш, що ніякий душ не позбавить тебе того відчуття бруду, що злітається на тебе, як мухи на мед. Тобі залишається
лише лежати и тихо давитися своєю біллю, під акомпанемент темної, як той чорний чай, ночі.
Самотність. С кожним днем записи у моєму щоденнику становляться все більш шизофренічними. Я вже не знаю, як себе виражати
– і пишу українською. Мені так легше. Тільки так мені вдається висловити той потік свідомості, який мало хто розуміє. Ну і
правильно – довше будуть жити. Бо від того, що я пишу, можна тільки лягти в труну і накритися кришкою. Тому що я прагну
правди, я не виточених слів. Тому що прикрашена правда – то вже не є правдою. Так… зазіхання на зоряну славу.
Цікаво, як то так я можу існувати? Вони ж усі зрадники. І він також зрадник. ЗРАДНИК. І немає йому пробачення. Як то там
було – «у ліжку з вбивцею»?.. Я не хочу довести наші відносини до абсурду. Абсурд = весілля. Не хочу.
Ми несправжні. Нас не існує. Точніше, десь ми є – у різних світах, там і блукаємо, намагаючись доторкнутися одне одного
долонями у тих місцях, де наші світи з’єднуються. Адже вони, і ми, майже поруч, здається – простягни руку, я тут, - аж ні,
сліпа стіна виростає між нами, і б’юся об неї, як риба об лід. Помилка. Знову. Ще і ще.
Моя свідомість перетворилася на дикого звіра, що бігає у тісній клітці, намагаючись хоч якось вирватися на волю. Хоч
словом, хоч криком. А воля зовсім поруч. І клітка міцна, з розбігу вдаришся об неї, прикладешся міцно головою ,
знепритомнієш і тихо сповзеш на підлогу. Мрія – то сон. Спи, набирайся сил. Колись зрозумієш.
У минулому є один великий плюс – ти завжди бачиш майбутнє. Воно таке… як мильна бульбашка, переливається усіма кольорами
веселки, і можна торкнутися його, потримати у руці – воно не лусне, як та сама клята бульбашка, не розлетиться на мільйони
краплинок вранішньої роси, залишаючи після себе тільки біль і розчарування. Бо ти знаєш. Тому іноді я спускаюся униз, у
минуле, щоб зрозуміти, що без минулого нема й майбутнього. А все моє єство кричить: відпусти його, пливи за течією, кудись
випливеш. Але я тримаюся міцно. Бо розумію: відпущу – і втрачу себе. Знову опинюся у кімнаті з сірими м’якими стінами, у
дурдомі, який я збудувала тільки для себе. Єдине спасіння – сидіти, методично поливаючи свої рани отрутою, з кожною
хвилиною розтравлюючи їх все більше і більше. З кожною хвилиною все більше і більше впевнюючись у тому, що майбутнього не
існує. Воно як морозиво – ось було, а ось немає, бо воно таке солодке, с вишневим сиропом, що його я з’їдаю ще до того, як
прийде час. А потім лаю себе за те, що сама все зруйнувала.
Чорт, мені болить. Ось тут, навпроти серця. Мабуть, я всю весну просиділа в тій кімнаті з м’якими стінами, набираючись
розуму. Не подіяло. Тож спробую ще раз. Розгін, пришвидшення темпу… все мерехкотить, переливається, як та мильна
бульбашка-майбутнє, що зараз вже лусне… тільки б встигнути. Удар. Втрата свідомості, падіння на підлогу. Мрія – то сон.
Спи, набирайся сил.
Колись зрозумієш.

Обговорити на форумі...