Тінь пустоти

Була холодна жовтнева ніч. Уже тиждень стояла жахлива погода і небо було затягнуто хмарами. Місяця на небі не було, тому ніч була темна. Навкруги було тихо, лише в далині було чути як тече річка . Лише було чути мої тихі невпевнені кроки. Якось дивно було чути цей звук. Таке враження ніби я зараз одна єдина в цілому світі. Лише я і пронизливий вітер. Десь Трохи далі від мене світив ліхтар освітлював вулицю. Світло вітрин магазині було якимось тусклим і це ще більше пригнічувало. Ця порожня вулиця і я сам на сам зі своїми думками. Що я тоді відчувала? Нічого. Порожнеча, розчарування, бездонна пустота і голі думки, голі почуття які виють у моїй душі як самотні вовки. Якби хоч страх, або біль, хоч якісь справжні реальні відчуття! Ні, усе десь пропало, загубилося, полетіло геть разом з усіма мріями, надіями, бажаннями.
        Холодний вітер подув ще сильніше, пронизивши мене наскрізь, а я... Я навіть холоду не відчула. Захотілося закричати. Де ж усе поділося? Чому нічого нема?
        Пуста вулиця і лише вітер ганяє туди сюди пластикові пляшки, папери. Я пройшла єдиний засвічений ліхтар і вийшла на міст. У низу було чути шум мілкої річки. Я нагнулася через перило і злякалася того що я там побачила. Там не було нічого – пустота. Але я знала там тече річка просто її не було видно бо ніч була темна. Це вселило якусь надію, хоча я не знаю на що.
        Я не пам'ятаю скільки я стояла на тому мості і про щось я думала. Мабуть я думала яка річка днем, пригадувала як вода блистіла у сонячний день і як гарно було коли заходило сонце і вона вся горіла наче розпечена лава. Я стояла і довго дивилася у чорну як тоді здавалося безодню. І в тій темряві на якусь мить я побачила своє відображення. Воно з'явилось і зникло. Я підняла голову і подивилася на небо. Як таке може бути? Мабуть примарилося. Я пішла далі по вулиці. Знову подув пронизливий вітер, мені стало холодно і я застібнула куртку.

Чорна квітка

Я проходила попри цей будинок кожного дня і ніколи не помічала нічого дивного чи незвичного. Звичайна багатоповерхівка. Але чому саме це місце?
        Дуже незвичне і прекрасне видовище можна було спостерігати у сонячний, безхмарний день: жовтувато-сірі стіни на тлі синього – синього неба. Кожного разу це зачаровувало мене ще більше. Я не могла відірвати очі від цього будинку. Я бачила щось незвичне у ньому, щось чого інші не бачили доки...

        ...Хата була дуже стара, стіни облуплені, практично розвалювалися, латаний дах. Вона виглядала дуже похмуро, страшна  і недоглянута. Дивно але навколо цієї хати був незвичайної краси сад. Усюди квіти. Не було так як у інших людей городу, сараю чи ще чогось. Просто сад засаджений квітами, кущами, деревами. Навіть з вікон цієї жахливої халупи звисали різні рослини, квітки, які вилися навколо цієї хати, обплітали її з усіх сторін.
І  проходячи попри цю оселю одразу можна було здогадатися що тут жив квіткар.
        Це знали усі люди в цьому районі міста але мало хто його бачив. Інколи ввечері чи ще на світанку він виходив і прогулювався у своєму маленькому садочку.  Він був уже старий, схоже ніколи не мав дітей. Люди говорили що його дружина померла ще молодою, розповідали легенди ніби вона наклала на себе руки. Але  правди про його життя ніхто не знав. Ніхто не знав чим він заробляє і що він їсть. Люди ставилися вороже до нього і його оселі, обминали десятою дорогою це місце. Були люди що бачили загадкового квіткаря. Казали що це старий дідусь у якого одна половина бороди чорна а інша – біла. Багато говорилося про нього, хтось казав що він чаклун, хтось що слуга самого диявола.
        Однієї осені, коли усі кущі оголилися і було видно весь двір, сусіди помітили що квіткаря немає. Він не виходить вранці з хати як завжди, не доглядає свої рослини, помітили не розграбане опале листя, засохлі рослини що обплітали хату. Вони подумали що мабуть старий помер.
        Коли зайшли на його подвір'я то побачили під великим дубом серед саду могила. Закопана. Коли її розрили то знайшли тіло квіткаря.
        Цей випадок так і залишився таємницею. Казали ніби старий сам себе поховав. Не було знайдено ніяких доказів що хтось тут був і поховав його. В двір ніхто не заходив кілька років.
        Обшукали хату. Не знайшли нічого незвичного. Виявляється дід мав невеликий город. У хаті знайшли лише повно засохлих квітів, старезне ліжко, звалище книг і старенький рояль. Посеред хати підлоги не було, була сира земля скинута на купку, але на це не звернули особливої уваги.
        Через кілька років будинок знесли. А на тому місці почали будівництво житлового будинку...

        ...Люди подейкували ніби на даху будинку знайшли дивну річ – об'єкт, схожий на закритий пуп'янок троянди, чорний. Він збільшувався з часом, доки його не було видно з далеку. Намагалися це звідти забрати, спалити, але не вдавалося. Дуже дивно це все виглядало, люди навіть не намагалися докласти зусиль щоб це знищити, вони боялися, потім узагалі перестали звертати увагу.
        Усе почалося в п'ятницю тринадцятого у травні. Квітка розпустилася.
Саме у цей час я йшла цією дорогою і стала очевидцем.Я ніби передчувала щось. Квітка почала розпускатися, і стало замітно чиюсь постать у білому, там була дівчина в білій сукні. Здалеку почулася чарівна готична мелодія, і музика ставала все гучнішою, а навколо дівчини та квіткового ложа, прояснювалася фігура – піаніст в чорному за роялем, який рухався по колу навколо дівчини. Мелодія ставала все гучнішою, а піаніст за роялем все виразнішим. На мить я відволіклася і помітила людей на обличчі яких був жах. Якась жінка сказала: "Матір Божа!"А старша бабуся відповіла:" Ні! Це – сатана!".
        Тим часом дівчина почала співати. ЇЇ голос, такий тонкий, високий, був дійсно по-диявольськи чарівний. Народу зібралося більше, крики, безглузді припущення, ніхто не поставився до цього явища з  точки зору містики, ніхто не подумав ще це вам, обмежені люди, такі раціональні, мудрі і правильні, доказ того що усе буває, і чудеса теж. Ось уже й священик приїхав. Сказали що не можуть на дах добратися. От священик уже й молиться. Але це тут не допоможе. Це - знак, символ, це те що перекреслює усі ваші уявлення про світ, обмежені люди. Але водночас це ж ви! Чорна квітка – увесь ваш обмежений світ, ваші буденні справи, ваше життя! Музика навколо вас! І ваша душа співає! Вона от от полетить, тільки чорна квітка не пускає. Не пускає бо це те що породило її, тіло чи душу. У когось душа від тіла не віддільна. а хтось може полетіти, на поклик тої мелодій, мелодії яка кличе вашу душу, яка співає, воз'єднатися. Та ми вибираємо чорну квітку. Так як її вибрав квіткар. Він вибрав свою чорну квітку. Але він намагався пофарбувати її в багато кольорів, він вирощував кольорові квіти, щоб свою чорну змінити. Він не полетів тоді на поклик музики, чи то вона не полетіла на його поклик, і він зостався. Разом з нею. У її чорній квітці. А тепер він знову її кличе. І вона полетить за ним, бо вона співає, а тоді не співала. І чорна квітка уже в'яне. Від співу, від музики, від кохання.
        Про це ще довго згадували, з жахом, боязко так, ні для кого це не було зрозуміло. Тільки я тепер чую мелодію, і я німа, я не можу співати, я досі у своїй чорній квітці, з якої не можу вибратися, яка не хоче в'янути, а я не можу співати щоб вона зів'яла, і ніхто не може. Бо ми нероздільні з нашим тілом, а наше тіло з нашою чорною квіткою. Я чую мелодію, цю чарівну готичну мелодію, і чутиму завжди, доки я не вирвуся з чорної квітки. Тоді я заспіваю.
       
       

Кінець