МАЙЖЕ ГОГОЛЬ
Щось не дає спати. Мозок витворює нові речення. Рука бігає простирадлом у пошуках
ручки.
Ненавиджу себе. Через чотири години треба прокинутися боєздатною і йти на пари. А я,
банально запаливши свічку, сиджу над рукописом. Знаю, завтра вкотре обізву себе
смішною і спалю цю писанину
до біса. Майже, як Гоголь, який досі не помер у своїй труні. Він теж хоче писати. Але
йому не зручно робити це лежачи. Він хотів, щоб його поховали у склепі із комп'ютером
на столі із справжнього дерева. Чи хоч би безконечним запасом паперу та чорнила.
Бідний Гоголь. Вічно стаждатиме у своїй літургії.
- Що ти пишеш? – питає Фантом, який давно сидить по той бік столу.
- Книжку. – кажу я і думаю, про те, як він там опинився. Здається, стіл завжди
був міцно притиснутий до стіни.
- Про мене?
- Про тебе.
- Ти вже два роки пишеш тільки про мене. Твоїм фанам вже набридли очі, в яких
сотні переляканих ланей під прицілом у мисливця.
- В травні я писала про війну.
- Чоловіком, який не повернувся з війни був я...
- Ну і що??
- Ти втомилася.
- Не буду спати. Ти все одно снитимешся.
- Не буду.
- Будеш. Ти по-іншому не можеш.
- Я думаю про тебе.
- Я знаю. Знаю, що тільки думаєш. Про бездарну нещасну псевдопоетку, яка ночами
навертає тебе до себе.
- Я не просто думаю... ти п’явка в моєму мозку... ти кліщ на моїй шиї...ти
восьминіг, що живе у мене в шлунку...
- Сам ти восьминіг.
- Не перебивай. Мені важко дається твоя мова. Я знаю, ти думаєш, що я
москальський фанатик, але я...
- Ти москальський фанатик. Русифікований неньчин викидень. Скоро переїдеш до
Москви. В тебе буде власний мавзолей і нічний клуб під назвою “Невідскіль”. Може, тоді
зникнеш з очей.
- Я все-одно думаю про тебе
- Нащо?
- Ти не відпускаєш.
- Відпускаю.
- Знову сумніваєшся...
- Йди! Невже не зрозуміло??
- Ти хочеш обіймати мене вночі і бачити, як я прокидаюся зранку... Ти ж щойно
про це думала.
- Не думала. Забирайся
- Ти почнеш плакати, як тільки я зникну з твоєї голови. Ти два дні ні з ким не
розмовлятимеш, вимкнеш телефон, потім врубаєш Депеш Мод і підеш у ванну різати жили.
Але я з’явлюся в останній момент і відберу в тебе бритву. Ти щось шепотітимеш, коли я
вкладатиму тебе в ліжко. Я не прислухатимусь, бо знаю точно, що це будуть за слова...
- Буль-ласка... Не муч мене. Не підсувайся...Я не хочу згадувати, як ти
пахнеш...
Фантом десь позаду. Запускає пальці у волосся...
- Ти вбиваєш мене. Ти наркотик, від якого мене всі застерігають. Ти погана
компанія...
Простір огортається запахом штучного диму. Забуваю дихати. Кімната перевертається.
Мене нудить... закопую обличчя у його волосся.
- В тебе є крила?
- Немає.
- Хочеш, напишу, що є?
- Ти вже писала. Крила не прижились. І німб тепер міцно сидить в мене на
пальці. Я темний янгол.
Я вбиваю людей.
- Ти хороший.
- Ти повинна була б підібрати інше слово. Хорошим
ти називаєш лише сусідського пуделя.
- Ти сьогодні багатослівний. Працюєш на публіку? За нами хтось спостерігає?
- За нами спостерігає лише твій бог Гендрікс із пекла.
- Він у раю.
- Він у пеклі. Джимі не любив свою дружину.
- А ти?
- А я тебе люблю.
- Брешеш, пудель.
- Я ж тебе рятую.
- Вбиваєш.
- Зцілюю...
- Роздираєш старі рани.
- Вигадуєш.
- Зроби щось.
- Що?
- Щось.
- Переспати з тобою?
- Спатимеш зі своїми суками-фанатками.
- А ти хто?
- Софія Невідскіль. Добре, я твоя сука-фанатка. Подобається??
- Ти ж казала, що наш зв’язок незайманий, як руки дівчат, що ходять круг
вогнища босоніж у Купальську ніч.
- Цнотливиці не ходять поночі у найбільше язичницьке свято.
- Я це знав.
- Хочу спати...
- Ти в ліжку. Спиш. Заснула п’ять годин тому.

Сьома ранку. Вікно-решето сіє в кімнату борошно. Ковдра на підлозі. Зимно. Брудні
патьоки на щоках.

Фантом більше не приходить. Я загубила його із своїх снів і дискотечних розкладів.
Він розтанув, як тоді, біля супермаркету, начебто, занадто відкривши душу.
Але він просто боявся, що я звикну. Він боявся,
що я переслідуватиму, влаштовуватиму істерики
на людях, писатиму злі імейли його друзям, клеїтиму оголошення на кожному стовбі;
дихатиму в потилицю, ходитиму по п’ятах, організовуватиму облави, житиму
в його під’їзді, телефонуватиму із таксофону, що
під його будинком і невротично дихатиму в слухавку. Він думає, що я так побиватимусь,
що сусіди дзвонитимуть у міліцію. Він думає, що я обливатиму кислотою дорогих йому
людей... Він думає, що
я малюватиму на стінах його будинку своїх янголів із сумними очима і перев’язаними
зап’ястями.
Він думає, що я нарешті поріжу жили у ванні під той же Депеш Мод, сконаю від
передозу, шепочучи єдине ім’я, як молитву про спасіння його душі... Він думає, що я
свідомо інфікую себе СНІДом і згнию під дружний лемент своїх шанувальників... думає,
що я повішуся на вланому язиці після каравану недолугих реплік,
по-дитячому накиданих на публіку, квінтесенцією якої буде він... Він думає, що я
зататуюю своє тіло його обличчями і ходитиму містом голою. Він думає, що я витиму у
мікрофон у якомусь з луцьких рок-клубів і сотні моїх фанів рватимуть зубами його
ляльку Вуду.
Він думає, що я сидітиму на бордюрі під його клубом, поки в кіоску, що поруч не
закінчиться червоне мальборо... він чомусь впевнений, що я не зсунусь з місця, поки не
перетворюсь на солоний лід березневої зими.
Він знає, що я каменем посеред пустелі завжди існуватиму в нього за спиною. Він
знає,що я вирву його з себе тільки разом із серцем, але мої пальці надто короткі, щоб
це зробити...
Він знає, що я дихатиму ним до останньої рефлекторної судоми. І найкумедніше те, що
ВІН МАЄ РАЦІЮ!
Він знає, що я існуватиму вічно. Він іронізує про це в своєму колі. Що ж, смійтеся з
мене...
Плескайте у долоні! Ваш клоун блазнюватиме вічно! До нього намертво приросла руда
перука і червоний ніс.
Ваш клоун плаче ночами. Невдаха сам викурює запаси плану на чорний день і поки його
відливають водою і плещуть по щоках випадкові перехожі, він намагається вхопити за
ногу Смерть...
Смерть вислизає із його рук. Вона вкотре сумно дивиться йому у вічі і віддаляється,
шепочучи: “ Не сьогодні. Не завтра. Ніколи...”
Клоун повзтиме за нею, поки не усвідомить, що смерть надто далеко і його зусиль не
досить, щоб змусити пекло поглинути його душу.
Він лежатиме на проїжджій частині, непомічений навіть асфальтом, який обнімає його
просто як неопізнаний об’єкт. Він лежатиме, а над ним співатимуть пташки, минатимуть
роки, люди освідчуватимуться в коханні... Литимуть дощі, палитиме сонце, різні підошви
перебігатимуть дорогу, в яку він сам себе замурував. Перекладатимуть асфальт,
малюватимуть на ньому нову зебру, навіть не ПЕРЕХІД ІЗ ОДНОГО СВІТУ В ІНШИЙ,
А звичайний брід для людського стада.
А коли в клоуна відростуть крила, він непомітно вибереться з-під зебри і знову
битиметься у вікно до веселої компанії. Йому відчинять, подивляться затерту виставку,
вручать двадцятку за талант і виставлять за двері., щоб сміятись далі...сміятись так,
щоб тремтіли стіни, небо і сльози в очах клоуна, що досі стоїть під дверима...
Їм здасться смішним клоуновий коронний номер: раптово виникати нізвідки, хоча вони
знають, що він випитує в Бога місце їхнього перебування, чекає на з’яву і молиться,
щоб хоч раз все пройшло добре.
Їм здасться смішною клоунова прадитяча наївність
і потужна віра у чудо.
А він він завжди помиратиме і стукатиме у їхнє вікно.

Завтра наше професійне свято – День усіх дурнів, найчервоніший день в нашому
календарі, найважливіший вихідний в році і просто день, протягом якого ми робитимо те
ж, що і завжди, але ніхто не озиратиметься і не крутитиме пальцем біля скроні.
Потягаюся по максимуму, так, щоб тріщали судини. Ніч довго не хотіла здавати пост
ранку. Цікавість лоскотала шлунок і будила через кожен кавалок сну.
Телефон, телефон, телефон.
Роздратування мухою б’ється об стінку мого пробудження. Босі ступні по підлозі,
ненадійно приклеєні поспіхом. Пил піднімається догори. Весна тільки почала пахнути
сексом і полуничним морозивом
- Алло...Добре, Дюша. Я пам’ятаю, який сьогодні день. Сьогодні ж наш потрійний
День народження! Обіцяю, ми його не забудемо... Досить, Дюша! Жорстокий жарт.
Жартувати про смерть можна лише один раз. Та досить вже! Ви зізнаєтеся, що це жарт,
коли я прийду і Геник живий та рум’яний відчинить мені двері?..

Сьогодні помер наш брат Геник. Його переїхав тролейбус. Скрипучий червоний виродок
тягнув під собою тіло дві зупинки, поки люди не побачили мізки на асфальті і зелені
кеди з-під коліс. Придурок-водій у паніці бігав наколо тролейбуса і рахував, наскільки
йому уріжуть заробітню плату після цього інциденту.
В кишені в Геника знайшли траву. Дві дози.
Для мене і Дюші. Були в міліції, брехали, що нічого не знаємо.
Нам не дозволили бути на похоронах. Дюшу вигнали
з дому. Батьки не могли його більше бачити,
а мене... і так ясно. Ще тоді, в міліції, Геникова мати жерла поглядом моє обличчя,
потім відвела вбік і вмазала по обличчю... Так мені і треба. Заслуговую.
Безсумнівно... Я не змогла повернути Геника на інший шлях, до чогось іншого. До чогось кращого. Я не
змогла змусити його розчісуватись і ходити на пари. Я була брудом
під нігтями, який Генику принципово не хотілось вичищати.

Ми сидимо на парапеті, звісивши ноги у безмежну новонароджену весну. Вітер ганяє
сміття вулицями. Недавно ми сиділи тут втрьох. Годували голубів, плювали на асфальт з
дев’ятиповерхівки, Геник щось розказував, а я думала про своє сопливо-дівоче
перламутрове горе. Геник говорив, а я обливала Дюшу мінералкою. Геник говорив, а Дюша
коментував пропливаючі внизу голови...
Я б слухала... Якби це було можливо зараз...
Сонце готує для нас літо, в якому навряд чи була б Індія, але подорож автостопом по
Криму точно мала б місце.
Дюша поливає людей унизу абсентом; поливає свої кеди, мої джинси і думає, хай би
горіло все до біса.
Наша поминальна мить переростає у поминальний день, а поминальний день поступово
сформує поминальне життя.
Реквієм, створений шорохом голубиних крил.
Пісня, що запам’ятовується. Найвагоміший хіт XXI століття.
Дюша живе в мене. Спить з моїм ведмедиком. Говорить лише зі мною і ще з кимось уві
сні. Дивиться фотографії, на яких три пелехаті голови усміхаються. Дві руді, одна –
невизначено-каштанова. Всі щасливі. Всі живі. У всіх плани на завтра. Дюша схожий на
Геника, Геник схожий на Дюшу, я – на татаJ. Здається, що в Геника сьогодні просто
чотири пари, а в нас – три... І він ось-ось грюкатиме у двері і проситиме їсти.
Час, що відмовляється рухатися, боляче стискає голову. Картинки не змінюються. Я не
виходжу з дому. Я не змінюю одяг. Я не вмикаю телевізор. Дюша відмовляється їсти. Він
дратується, кидає в мене тапками і каже, що його звати Діма. Діма, а не Дюша. Йому
більше не пасує це ім’я, бо “Геник і Дюша” – це як Дон Кіхот і Санчо Панса, а просто
“Дюша” в кращому випадку – кличка для пуделя.
Я плачу у ванній. Дюша знає про це. Він не слухає. Вмикає Хендрікса і дивиться у
куток. Ми спимо у позі Х. Я боюся перестати відчувати його спину своєю.
Я не знаю, що відбувається у світі. Мені по цимбалах, що відбувається в квартирі
нагорі. Чоловік з синцями під очима часто зупиняється під моїми дверима. Я блокую його
цікавість. Я колекціоную його позитивні думки. Я відчиню йому двері пізніше.
Ми знаємо, де Геник. Він завжди поряд. Він живе у наших головах. Я за звичкою часто
набираю його номер.
Десь є сонце. Сонце, яке скоро литиме гарячий апельсиновий сік нам на плечі.
Ми на кладовищі. Таке неприємне гранітне слово... Якісь квіти, міцно притиснуті мною
до грудей... Дюша перебирає вени геникової шестиструнки. Я співаю щось знайоме, але
зовсім не схоже на реквієм. Чоловік з синцями під очима не вперше думає, що я гарно
морщу ніс, коли тягну високі ноти.
Геник усміхається, плескає по плечу Хендрікса і каже:
“ Дивись, Джиме, це мої друзі!”

МАЙЖЕ ХЕПІ ЕНД,
Який так люблять дівчатка, жінки і бабусі... Герда знаходить Кая, Роккі стає
чемпіоном, Жданов одружується на Пушкарьовій.

Друзі нікуди не зникають із нашого життя. Вони можуть тижнями не відповідати на наші
дзвінки, а потім передавати кимось диски і привіти, опинившись на іншому кінці країни.
Вони можуть перебратися в інше місто, але приїжджати на вікенди.
З ними може трапитися нещастя ти якась інша глобальна дезорієнтація, але місце у
нашому серці завжди для них зарезервовано.

Якщо ти надумаєш тікати в інше місто,
Лиши хоча б свою нову адресу
І якісний відбиток наших спогадів.
Кидай інколи есемеси
Про те, як складно все у світі
Пиши про тих, кого любиш
Проси у Бога перерву і заходь до мене...
Будемо курити, звісивши ноги у весну
Будемо сміятися з усього на світі
Будемо мріяти про наше літо...
Якщо ти надумаєш тікати в інше місто