Але читач бачить у продукті творчої діяльності Любка не чиїсь «душі», а всього лише, так би мовити, відро з глистами. І переконати себе в протилежному йому вкрай важко.

Звісно, формально цей роман таки є фантастичний, містичний і містить багато психології, -деліки, -патології, -тропних речовин і всіляких паранормальних явищ. Та це не додає йому сподіваного ефекту. Характери персонажів та їхні вчинки виглядають ненатурально, надумано, непереконливо – а для твору з претензією на психологізм це вже є майже вирок. Недарма Дереш (чи то метафорично, чи то метафізично) подає створених своєю уявою героїв каменями (ще один Каменяр ). От і ці шестеро, що зібралися серед липня на Шипіт для участі в маленькому «фестивалі самогубців», психологічно справді такі, як намальовані на сторінках «Трохи пітьми» каменюки, що їх «зображують» – такі самі нерівні, негарні й неспроможні змінитися на краще.

Сюжету як такого в книжці практично немає – лише ненадовго відриваючись на ходіння в гості до хіпі та панків з метою набухатися та накуритися, всю решта часу герої з’ясовують стосунки, роблять усілякі нічим не вмотивовані вчинки і розповідають «страшні» історії своїх життів, де тих невмотивованих учинків іще більше. Зрозуміло, що всі персонажі – психологічно украй нестійкі суб’єкти, тому порухи ніжної душі, містичні сили природи та наркотики середньої тяжкості весь час штовхають їх на втечі з дому, або спроби самогубства, або ще щось таке… І якщо спочатку (поки кумедних неформалів показується більше, а демони не встигли захопити мізки героїв та автора) читати ще доволі цікаво, то друга половина тексту викликає нудьгу і подеколи роздратування. Хоча, звісно, свій читач знайдеться на таке.

Усім героям, м’яко кажучи, не пощастило в особистому житті – той невдаха, той скромняга, у тої хлопець ненормальний, та сама ненормальна… В цьому плані філософію Дереша чудово характеризують слова з роману: «Чомусь мрієш про одних толок, а трапляються завжди інші». Також у автора прикольна філософія чесності: Лорна чесна сама з собою та навколишніми, і виявляється це дуже просто: вона завжди посилає всіх нахуй тоді, коли їй цього хочеться…

Мова письменника загалом не викликає нарікань – усе ж не втрачений для людства чувак, уміє подавати текст таким чином, що він хавається швидко і досить захоплено. Картину псує тільки авторова вбивча неуважність у деяких епізодах, яка призводить до нелогічностей і ляпів. Цікаво, що якщо психологічні стани Дереш фіксує дуже невиразно, то видива гидких тортур, фізичного болю і взагалі відверто натуралістичних сцен йому вдаються значно краще – чи то садистичні нахили якісь має, чи просто талант у нього на це і варто йому змінити творчість на щось ближче до нашої реальності?

Інколи, хоч і дуже рідко, але здається, що Любко Дереш пробує сам іронізувати із власної зацикленості на паранормальних явищах. Скажімо, неможливо не усміхнутися під час серйозної розповіді екстрасенса і шамана Аліка, який, мовляв, відводив у кінці 80-их смертоносне торнадо від Казахстану, та от стався прикрий побічний ефект – розвал Радянського Союзу… Але далі поодиноких моментів Дереш свою самоіронію не заводить. Натомість він піддає містику та надприродність атаці з боку раціонального розуму – Йостек, який і уособлював ratio, досить упевнено пояснив усі незвичайні феномени (що засвідчило неабияку обізнаність автора у творах Юнґа), однак фантастика, уособлена Аліком, зрештою все одно перемогла. А отже, продовження психомандрівки романами Дереша нам забезпечене!

Як казав другорядний герой цього твору дядя Валєра: «Неможливих речей не буває. Є недостатня кількість спроб». П’ята спроба Любка Дереша написати хороший фантастично-психологічний роман знову не вдалася: в його романі є трохи пітьми, трохи світла, але найбільше в ньому сірості, невиразності, незрозумілості, невмотивованості, непереконливості. Але, з іншого боку, в автора є час, талант і безліч спроб. Хтозна, може Дереш перестане заманювати читача банальною або відверто незрозумілою (і тому привабливою) маячнею і напише таки щось, близьке всім? Хтозна, хтозна…