— Міську, вам до цього було більше до вподоби виступати у Львові, Харкові, Луганську, але не в Києві. Ви і надалі вважаєте столицю «розгубленим» містом?

— На початках приїзду «Мертвого півня» нам видавалося, що Київ дуже насторожений і не сприйме львів’ян. А тоді ми всі пороз’їжджалися і для нас тепер столичні виступи — як і в будь–якому іншому місті. Публіка скрізь одинакова. Може, розмовляють різними мовами, та пісні співають «півнячою».

— Тут є парадокс: «Мертвий півень» — не формат для телебачення, радіо, глянцевих журналів, які продукують моду.

— І слава Богу.

— Та поза тим, тисячі людей на концертах співають пісні гучніше за вас.

— Музику, яку ми робимо, слухають ті, хто потребує більшого, ніж є в інформаційному просторі. Я б узагалі над каналом М1 провів нюрнберзький процес за пропаганду зоофілії і педофілії. Я принципово жодним чином не хочу, щоб там з’явилися наші кліпи.

— Тоді де їх можна побачити?

— Незабаром на офіційному сайті «Мертвого півня» deadrooster.org.ua. Ми не хотіли, щоб це була меморіальна дошка гурту. Богдан Логвиненко з «Інтернет–видання Сумно» допомагає нам зробити з нього живий організм, зараз наповнює його інформацією, закачує кліпи. Коли Віктор Придувалов закінчить монтування кліпу на пісню Without you з останнього альбому, то, може, запустять його в ротацію MTV. Якщо наважаться, бо там є ненормативна лексика.

— До речі, про ненормативну лексику. За всю нашу розмову я не почула від вас жодного лайливого слова. Натомість вся сучасна українська культура, до якої, зрештою, належить і «Мертвий півень», аж кишить від «краснослів’я».

— Я — представник сучасної? Я — старий пердун. Ми поза рамками будь–якого визначення культури. Так вийшло, що наші пісні — на слова Жадана і Андруховича з ненормативною лексикою, яка є невід’ємною емоційною часткою. Але є і без неї.

— Важко дається називати себе старим пердуном?

— Це просто кайф. Я завше залишаюся молодим і від цього неймовірно щаслива людина. А «старий пердун» — це цитата з вірша Віктора Неборака.

— Не дорікають батьки, що замість того, щоб стати підприємцем, ви подалися в актори?

— Це неможливо. Я не можу і не вмію займатися бізнесом. Хоча керувати виходить. Мені Бозя цього не дала, зате дала можливість бути з «півнями». Мама мене вважає максимально реалізованим, має улюблену різдвяну пісню. Батько вважає, що єдина вартісна пісня «Ми помрем не в Парижі».

— Музикантам, щоб бути у формі, треба чи не щодня репетирувати. Як ви з цим справляєтеся, коли живете в різних містах?

— Ми і справді порозкидані. Фактично збірна України: частина у Львові, Ромко Чайка — у Києві, я — в Харкові. Цього разу на концерті був інший барабанщик — теж зі Львова, харківський не зміг приїхати. Раніше ми жили просто на різних вулицях і, щоб зібратися, вистачало 15 хвилин, тепер на це потрібно більше часу. Але ми все одно займаємося. Як каже наш басист Джон: «Кожного дня треба пробігти кілька кілометрів по грифу гітари». З’їжджаємося на спільні репетиції до Львова. Там маємо одну «крапку», де займаються «Ґорґішелі». Але частіше збираємося в Маріїнському парку в «Мушлі». Такі збіговиська бувають щонайменше раз у місяць. Коли ж записували останній альбом «Пісні Мертвого півня», то вистачило засісти в Харкові на тиждень. Кожен із нас, крім гурту, займається ще чимось. Концерти плануємо заздалегідь, щоб я не зірвав вистави в «Арабесках», Ромко — програму на «5–му каналі».

— На «Другому дні народження сучасної української культури» «Мертвий півень» виконав переспівану «Гуцулку Ксеню». Виходить, що коли музиканти дорослішають, переходять на етномотиви.

— Зараз це якась підозріла мода. Мені взагалі мода як така не подобається. Боюся, що раптом «Мертвий півень» стане модним без нашої волі. Та коли ми починали, то співали народні романси, а абсолютною шизою були лемківські пісні. Колись зробили етнічний альбом із Віктором Морозовим. Ще задовго до моди на це все ми робили вечори з дівочим хоровим квартетом «Ойра». Та, зрештою, ми й цю моду запустили. Щойно це зрозуміли.

— І періодично повертаєтеся до першовитоків?

— Від нас це нікуди не дівалося. Тому зараз працюємо над новим альбомом із робочою назвою ДСП, тобто Дуже Спеціальна Попса. Є вже 3 готових пісні, одна з яких суперпопсова «Гуцулка Ксеня», написана Романом Савицьким.

— А як зародилася мода на вигуки: «Міську, роздягайся!»

— Зовсім випадково. Між іншим, у київському клубі «Докер». Одного разу стало гаряче і я зняв футболку.

— А не почуваєтеся від цих вигуків вокалістом–стриптизером?

— Поки що нє, бо цим грошей не заробляю. В Луцьку є фантастичний клуб «Майдан», де є стійка для стриптизу. Дуже люблю цей клуб, бо можу поприколюватися на тему стриптизу. 30 жовтня ми там виступатимемо. Бубабісти будуть презентувати перевидану книжку, а ми співатимемо пісні Юрка Андруховича, Віктора Неборака і Сашка Ірванця.

— Це буде щось на тему Хеллоувіну?

— Ми не відзначаємо цього свята по–американськи. Якщо я у Львові, то 1 листопада йду на цвинтар.

— «Мертвий півень» — один із тих гуртів, який на сцені може говорити що заманеться. Пригадуєте серйозні проблеми з організаторами, вимкнення мікрофонів…

— На концерті в «Мистецькому арсеналі» минулих вихідних охоронці погрожували вимкнути звук, бо ми перебрали час. А на першому нашому виступі, на першому фестивалі «Вивих», після того як Ромко процитував віршик Рубана, де вживалося слово гівно, головний порнографщик України, цензор, бляха–муха, Юрко Винничук виключив мікрофон. Тоді він був у журі і прокоментував це як вживання негарного слова.

— Ви йому це пізніше згадали?

— У нас після цього були прекрасні стосунки. Щойно це сказав, уперше за 17 років.

— Міську, ще одна фішка ваших виступів — ви завше виходите на сцену з листочками, списаними словами пісень.

— Насправді я бездоганно знаю всі слова. Це мій метод кокетувати з публікою.

— Як на «старого пердуна», ви суперово танцюєте на сцені. Це все завдяки репетиціям у харківському театрі «Арабески»?

— По–перше, я про це ніколи не думаю. По–друге, це не просто репетиції. Театр — важка фізична робота, де регулярні заняття з тілом, вокалом, зі сценічними рухами. Я дуже вдячний театру «Арабески», що так багато навчився. В мене таке враження, що до того був власне аматором.

— Над чим ви зараз працюєте в «Арабесках»? Варто очікувати прем’єри?

— Так, ми зараз готуємо нову виставу «Червоний Елвіс», яку презентуємо наприкінці листопада. Текст написав Сергій Жадан. Моя роль — менеджер середньої ланки. Це суцільна гра, яка присвячена темі соціальної адаптації самотніх вагітних домогосподарок.

— Та річ у тім, що вас не побачиш ані у Львові, ані в Києві, лише незмінний Харків.

— Доречним буде театральний туризм. Є сенс поїхати одного дня до Харкова, погуляти містом, ввечері сходити на виставу «Арабесок», а потім повернутися до Києва. Звісно, ми не проти гастролей. Але це ще важче, ніж музикантам з інструментами. Проте думаю, що з цією виставою до Києва ми приїдемо обов’язково.

— А ви часто ходите в театр?

— Ходжу часто, бо цікаво.

— Влад Троїцький, наприклад, каже, що в театри ходять ідіоти, бо там можна померти від нудьги.

— Я абсолютно з ним погоджуюся. Я спеціально на днях сходив на «Наталку Полтавку». Ледве досидів до фіналу, настільки була жахлива вистава. Нормальна людина не може ходити в такі театри. В Україні взагалі театр мертвий. Такого театру, як «Арабески», в нас більше немає. Він відрізняється від усього «академічного».

— У вас було дуже багато мрій: зняти і знятися в кіно, пірнути з аквалангом, помандрувати Японією чи бодай Кримом, створити живий сайт «Мертвого півня». Щось із цього просунулося у бік реалізації?

— Найближчим часом з моїх мрій реалізується кіно. Після польських режисерських курсів Анджея Вайди, ми зі Світланою Олешко зняли кілька документальних стрічок про театр «Арабески» і театральний рух у в’язниц. Зараз планую нарешті знятися в іноземного режисера.

— Зараз відбувається кінофестиваль «Молодість», а ви з хвилини на хвилину чекаєте на автобус до Словаччини. Вас не цікавить, що інші назнімали за рік?

— Чому ж не цікавить? Навпаки, я б з радістю, але нас із «Арабесками» запросили відкривати театральний фестиваль виставою «Критичні дні» у Словаччині. Такої нагоди не можна пропускати.

— А як щодо «Золотого лева»?

— Кожен фестиваль має свою фільозофію. У Львові більший нахил до вуличних вистав і ходуль. Вони марширують. Ми теж маємо ходулі, але це не вулична вистава. Поки що запрошують до Словаччини, тоді до Польщі, Німеччини, а потім, може, і до Львова запросять.

— Вам не образливо?

— Нє (каже тихо і з повними сліз очима).

— У вас була ідіотська мрія мати чарівну паличку і творити всякі чудасії. Що б насамперед зробили?

— Збудував би театр для «Арабесок».

— Траплялися казуси з шанувальниками «танцюючих трусів» чи шансону? Адже не всі розуміють музику «півнів».

— Один хлопчик у Франківську мені нахамив. Хлопці, звичайно, вступилися за мене і його забрали в міліцію. Потім у Львові намагався на мене накинутися, але я йому виставив пиво і ми помирилися. Та чи був він такий агресивний через музику, не пам’ятаю. Я не проти, щоб була різноманітна музика. Хай танцюють «труси», співають шансонщики. Людей, які не знають якісної музики, жалію. Кожного дня зустрічаю одного неофіта, обігріваю його, запрошую на каву, вмикаю «Ролінґ Стоунз», «Лед Зеппелін» і показую, що музика може бути різною. Якщо такого не зробив, то день прожитий намарно.

www.navsi100.com