Твоя присутність занадто відчутна...
Взявши лезо, я легенько порізала палець. Спочатку ллється кров, а потім дивним чином перетворюється у сльози. Пам’ятаєш ми хотіли спробувати її один у одного. А що ж пробувати зараз – сльози чи кров? Аморфне тіло чи безтямну душу? Твоє , моє чи наше спільне?!
Не знаю...
Підкажи мені! Напиши, як у тому вірші, що присвятив своїй байдужо-флегматичній половині, як ти тоді думав! Закричи, що вже не можеш терпіти мою поведінку і бачити в очах пустоту!
Пусти свій дикий скрім на волю – моє серце сприйме його децибели. Я витримаю, а ти ні...
Не знаю...
А може я взагалі, фригідна чи лесбіянка? Бо яка б інша так легко слухала твої слова і не вникала в суть? Хто пустив би так навскіс, як під потяг вічного зеро, свої відносини з близькою людиною? Хто? ..., і так мільйон разів.
Синдром захисту від розбитого серця. На початку він був у тебе. Що ж ,милий, зміна декорацій -я краду його у тебе, як бонус, за своє ..., а немає за що. Та він все одно мій.
Пам’ятаєш, при прощанні ти побажав мені взаємного кохання? Це було щиро, та чомусь не допомагає... Чи ,можливо, я й не хочу...

Зараз я витру єдину сльозу-кров і збережу ці слова у пам’яті комп’ютера. Через пару днів я про них забуду, почнеться звичайне життя з буденними проблемами, всі „кадри фільмів” вирізані з нашого життя. Потім оту маленьку штуку, що називається вінчестер почистять і моя пам’ять зітреться разом з ними, і ти ніколи не дізнаєшся про ці слова.

Але все одно......відпиши мені, чуєш?